Український боксер Іван Редкач: "Батьки були проти, але я виїхав до США з $300 в кишені"

— Іване, в Америці ви набагато популярніше, ніж в Україні.
— Почнемо з того, що в Америці я почав профі-кар'єру. І всі свої бої — від першого до останнього провів за океаном. Тут більше люблять бокс, видовищний бокс. Тому у мене багато фанатів серед американців і мексиканців, деякі навіть приїжджають з інших міст. Я виходжу в кольорах прапора Мексики, віддаючи данину мексиканським боксерам, тому що вони дійсно воїни. Коли я був маленьким, то спостерігав за ними по телевізору і прагнув потрапити до них у Америку. Пройшов якийсь час, я домігся свого, і вже тренувався з тими, за ким спостерігав на екрані. Мрія потихеньку здійснилася.

— Зараз ви в двох кроках від чемпіонського пояса в профі-боксі. А на любительському рингу провели понад 300 боїв, але не завойовували медалей чемпіонату світу чи Європи. Чому?
— Десь був не готовий психологічно, десь не вистачало фізики, а іноді просто удачі. На які б міжнародні змагання я не виїжджав, постійно потрапляв на олімпійських чемпіонів, чемпіонів світу. І постійно поступався в один-два удари. На чемпіонаті України при найсильнішою жеребкуванні п'ять разів доходив до фіналу і п'ять разів програвав одному й тому ж боксеру — Саші Ключку. А коли я переїхав до США, потрапив в мексиканське гетто — мекку боксу, де всі живуть цим спортом. І, я кажу як є, мене там півроку буквально били діти. Все тіло було синім, половини язика немає. Але я перетерпів, моя психіка переломилася і почав давати їм у відповідь. За що вони мене почали поважати і прийняли як свого. Якби в якийсь момент зламався, мене б з'їли й забули. Зараз я приходжу в будь-який зал Америки, мене завжди впізнають і сприймають як серйозного бійця. Топові боксери запрошують у свої тренувальні "кемпи". І я цим шалено пишаюся.

— Чим той мексиканський бокс відрізнявся від того, якому вас учили в Україні?
— Вони били мене як попало і куди попало. Так, у мене довгі руки і я володів технікою, за рахунок якої міг десь обдурити, але цього вистачало на два раунди, які вони терпіли, а потім починали бити без розбору — в м'язи, плечі, нирки, ноги, нижче пояса, навіть після сигналу "стоп". Це все погіршує функціональний стан боксера, тому я сильно втомлювався і не знав, що робити в таких випадках. І ти їм не скажеш: "Так не можна!" У мене траплялися такі спаринги, коли, щоб відстояти свою честь в залі, доводилося відбиватися і руками, і ногами. Я часто дивувався, коли хлопці з України чи Росії з 20-ма перемогами і без поразок приїжджали до Америки і тут же програвали. А тепер розумію, що вони до цього просто не стикалися з такими суперниками, як мексиканці — з міцними, що йдуть вперед головами, як вуличні бійці.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

В Америці Редкач познайомився зі Сталлоне:

— Ви дуже радикально поміняли життя, погодившись поїхати в Лос-Анджелес без особливих зв'язків. Як взагалі вийшли на менеджера Едуарда Гумашьяна?
— Протягом п'яти років я був номером два в збірній, і шалено хотів поїхати на чемпіонат світу чи Європи. А мені казали, мовляв, наступного року, зараз ти не готовий. На останніх своїх змаганнях в Маріуполі я провів бій з азербайджанцем, фіналістом "світу" і виграв у нього з нокдауном, але мені вдома не віддають перемогу! Я кинув рукавички в сумку і сказав своєму тренеру: "Олександре Івановичу, ви вибачте, але я більше не хочу боксувати в любителях". Він відповів, що мене ніхто не чекає в Америці. Так воно і було, але у мене була мрія. Тоді ж мені на пошту написав російськомовний менеджер, який запропонував подивитися мене. Батьки були проти, але я отримав візу і полетів. Мені дуже багато обіцяли, і в свої 23 я повірив, як наївний хлопчик. Три роки я працював, менеджер забезпечував мене житлом і харчуванням, возив на тренування, але своїх обіцянок так і не виконав. Іноді навіть не було їжі або доводилося битися безкоштовно. Але я робив це, щоб засвітитися. І в якийсь момент мене помітив відомий промоутер Лу Дібелла, після чого і почалася моя профі -карьера.

— Пам'ятаєте свій дебют?
— Це було 3 листопада 2009-го. Шоу проводила TKO Promotions, яка потім збанкрутувала, а в організації брала участь Періс Хілтон. Коли надів свої перші професійні рукавички — маленькі і жорсткі, відчув різницю між професіоналами та аматорами. Я дуже добре відчував кожен удар. Той бій закінчився дуже швидко, я нокаутував американця в першому раунді. Гонорар склав 1000 доларів, з яких мені довелося віддати 33% менеджеру, тому отримав менше 700, що для Америки — копійки. Але для мене це були гроші, адже я взагалі їх не мав. Я приїхав в Америку з 300 доларами в кишені і розраховував на зарплату, але мені її не платили. Жив у будинку, який знімав Гумашьян — одну його половину займав я, а другу — хлопці, які приїжджали на перегляд. Але через місяць виїжджали, бо не витримували і розуміли, що приїжджали в нікуди. Мене такі ж думки відвідували протягом трьох років, коли я лежав весь побитий, без грошей, їжі, далеко від дому, батьків, дочки, якої у мене не було можливості відправити подарунок. На тренування приїжджав злий, тренер підтримував мене морально, допомагав грошима і завдяки йому я витримав все це.

— Як на вас вийшов Лу Дібелла?
— Якось він підійшов до мене, мовляв, я тобі організую бій з хорошим пуерторіканцем, виграєш — візьму на контракт. Це був андеркард бою Карл Фроч — Глен Джонсон, влітку 2011-го в Атлантік-Сіті. Я виграв нокаутом в четвертому раунді, він мені запропонував контракт. Коли трирічний договір з менеджером закінчувався, я натякнув, мовляв, треба щось міняти, але він розлютився, почав психувати: "Забирай речі і йди, я не хочу тебе бачити". Я відповів: "Добре". Мене вже оточували інші менеджери. Але попросив два дні, щоб зібрати речі. Він розпсихувався, пішов, а потім повернувся, коли я сидів на кухні і вдарив ззаду по голові стільцем. У мене з ним потім були судові розгляди: за те, що мені зашивали і перевіряли голову, виставили рахунок в $5700. Він просто повинен заплатити ці гроші і більше не хочу ні чути, ні бачити його. Хоча в залах все одно перетинаємося.

28-річний тато. "Перший час навіть не міг подарунок доньці послати":

— Зараз ви тренуєтеся в залі Роберта Гарсії.
— З попереднім тренером Маріо Моралесом я провів 14 боїв, але останні два були видовищними. Він — дуже хороший тренер, ми залишилися друзями, але він не може поставити план на бій. А суперники, подивившись мої попередні поєдинки, вже знають, як боксувати. Тому промоутер підійшов до мене і сказав, що я не вийду в ринг, поки не поміняю коуча. Я вибрав Роберта Гарсію, тому що він виховав 11 чемпіонів світу, дуже досвідчений тренер. Коли я вперше прийшов в зал, він зі мною практично не працював, потримав один раунд на лапах і віддав асистентам. Перший час довелося підлаштовуватися, адже новий тренер — це нові удари і комбінації, проводив дуже важкі спаринги з Брендоном Ріосом. Я допомагав йому перед боєм з Альварадо, а він раніше готував мене. У нього за спиною божевільний досвід — бій з Менні Пакьяо і пояс чемпіона світу. А Гарсія не може приділяти час тільки мені, адже в його залі готується багато боксерів. Але він за всім спостерігає, підійде до мене, щось порадить. Перед боєм з ганійцем Аміду він спочатку проінструктував мене в роздягальні, а потім давав дуже правильні поради в кутку. Наприклад, як поводитися з прямолінійним і жорстким опонентом — підсаджуватися, бити апперкоти і багато працювати по корпусу. Що робити, якщо тебе в'яжуть — розривати дистанцію і контратакувати. І інші мексиканські штучки. Я уважно слухав, і ми отримали красиву перемогу.

До речі, перед боєм у мене в роздягальні виявилася така команда підтримки, що атмосфера була зовсім боксерська. Я сам собі казав, мовляв, через 40 хвилин поєдинок, а ми так жартуємо, приколюємося. Зосередився вже, коли почали тапіровать руки. Виходив без адреналіну, розуміючи, що це моя робота. Єдине, переживав, що півроку не виходив у ринг. Хоча фізично і психологічно був готовий будь здоров — пройшов серйозні спаринги з Джессі Варгаса, чемпіоном світу WBA, знову-таки Пересом і Ріосом, аргентинцем Гуйаяро.

— Бій з Аміду був головним поєдинком вечора, який влаштував телеканал Showtime.
— Це був мій третій серйозний бій на телебаченні. У першому виграв пояс IBF USBA у Тоні Луїса — хороше бій з хорошим противником, який переміг в останніх двох зустрічах і заявив, що хоче реваншу, але мені це не цікаво. У мене зараз нова хороша команда, в тому числі менеджер Ел Хеймон, який є менеджером Мейвезера. І чому б не стати з такою командою чемпіоном світу? Я дуже хочу привезти пояс в Україну.

— Після сутички з Аміду вас розхвалювали коментатори Showtime. Відстежуєте, що про вас говорять у ЗМІ?
— Зараз не вистачає часу. Після того, як народився син, я весь час проводжу з ним. Іноді якісь новини мені передає тренер або хлопці в залі... Останнім часом заліковував руку, не тренувався і просто хотів відпочити, тому що до січневого бою з Аміду готувався півроку. Це дуже багато — за цей час я встиг піднятися на пік форми, опуститися і знову піднятися. Я повинен був боксувати в жовтні, але поєдинок зірвався. Після цього мені пропонували бої, але час на телебаченні в ці дати вже було розібрано іншими промоутерами, а повертатися в маленькі шоу вже не хотілося. І поки я чекав, пройшов час, у мене помінялася команда.

— З 18 боїв у профі який був найскладнішим?
— Це був міцний домініканець Вальдес, я бився з ним в Нью-Йорку, і в третьому раунді травмував ударну ліву руку. Довелося працювати однією. Я стільки раз потрапив йому в голову, вже було чотири розсічення, а він не падав і йшов вперед. Але це теж досвід. Раніше всі бої закінчував нокаутом, хоч і не налаштовуюся на це заздалегідь, а тут пройшов усі вісім раундів, перевіривши свої функціональні можливості. Неприємний бій був з Санчесом. Він вдарив мене головою, через що на лобі з'явилося розсічення, а я в другому раунді потрапив з правого, і йому від вуха до носа очей розірвало. Бій зупинили і визнали таким, що не відбувся, мовляв, ви вдарилися головами, хоча я вдарив рукою. Заплатили мені за контрактом, але було прикро, що стільки готувався. Просто суддя трохи розгубився і сказав: "No contest". А інші б зафіксували технічний нокаут. До речі, це була п'ятниця, 13-те...

— Кого б ви хотіли бачити наступним суперником?
— Майже всіх з топ-10 — Хорхе Лінарес, Міккі Бей, Мігель Васкес, Денис Шафиков. Є багато хороших бійців. Після крайнього поєдинку мій менеджер говорив, що на 90% наступний я проведу за титул чемпіона WBC. З Лінаресом з Венесуели, 2 травня в андеркарді поєдинку Мейвезер-Пакьяо, якщо він відбудеться. Проте наступного разу вийду в ринг 10 квітня, опонент поки невідомий.

— Ви берете участь у виборі суперника?
— У підборі немає, але, підібравши варіант, мене питають — потягну я його чи ні. Мій бій був намічений в січні, а 17 грудня у мене народився син, я подзвонив тренеру і сказав, що не зможу приїхати на спаринг, а позаймаюся в "Уайлд карді", залі, в якому тренується Менні Пакьяо. Він поряд з будинком, а мій зал знаходиться в 100 км від дому. І в той день на тренуванні в "Уайлд карді" я помітив, як за мною уважно спостерігає темношкірий боєць разом зі своїм тренером. Я з ним спарингував рік тому, і раніше він так на мене не дивився. Потім менеджер сказав, що це і є суперник, цей самий Аміду. Мене запитали, чи хочу я з ним битися, адже він дійсно жорсткий, але я погодився.

— У залах ви працюєте з відомими боксерами. Чи може той же Пакьяо підійти і дати пораду?
— Дивлячись який зал. У Роберта Гарсії ми як одна сім'я. Не шкодуємо один одного в рингу, але після тренування ми друзі — жартуємо, їздимо разом перекусити. Мені шалено допоміг пуерторіканець Майки Перес, який виступає на категорію вище мене, і Брендон Ріос, у якого дуже потужний аперкот, такий, яким він нокаутував Альварадо. Я намагався підлаштовуватися під нього, і в мене виходило.

— Перед боєм ви сильно ганяєте вагу.
— Так, я багато скидаю, але роблю це правильно — не втомлююся, не втрачаю сили, а в день поєдинку можу ще поїсти чотири рази і добирати 10 кг. На бій виходжу вже на три категорії вище і відчуваю себе набагато сильніше і впевненіше, ніж мій суперник.

— Довгий час ви виходили в ринг під пісню Тіни Тернер Simply The Best. І навіть знайомі з самою співачкою?
— Так, ми перетиналися тут, в Лос-Анджелесі, трохи поспілкувалися, і вона сказала мені, що хотіла б заспівати у ринзі, коли я буду битися за титул чемпіона світу. Зараз ми листуємося з нею час від часу. Чому я вибрав саме цю пісню? Просто подобається. До того ж під неї виходили Володимир Кличко, Юра Нужненко, з яким познайомився в інтернаті, тільки він уже був тренером, а я — ще учнем. А востаннє виходив уже під національну мексиканську музику, що було для всіх великим сюрпризом, навіть для телебачення. Але з кожним боєм потрібно змінюватися, дивувати, тому що це шоу, "ентертейнмент", бізнес. Потрібно бути цікавим фанатам, на яких все тримається.

— Звідки ваше прізвисько — Terrible?
— Раніше було Джуно (в перекладі з іспанської "юніор"), як прозвали в мексиканському залі. Адже я прийшов, як зелений лист — сирий і слабенький. А потім після трьох років в профі проводив бій у Нью-Йорку, ми сиділи їли разом з промоутером, і менеджер каже: "А чому б тобі не стати "Ель терібль"?" Тобто жахливим, грізним. Іван Грозний, як з історії.

— Відповідаєте прізвиську?
— Так. Коли буквально пару тиждень тому перший раз прийшов у зал до Фреді Роача — мені до нього ближче, всі вітали з тим, як я відпрацював останній поєдинок. Підходив Міккі Рурк, говорив, що дивився мій бій, і це дуже приємно. У мене з'явився свій стиль, зачіска. Уже три роки ходжу до свого перукаря, який робить мені одну і ту ж стрижку перед боєм. У цій перукарні стрижуться одні чорні, білий ніколи не зайде. А я в той час погано знав Америку, просто прийшов і сказав, що хочу підстригтися. Потім в кріслі розповів майстру, що боксер, і він запропонував мені спробувати щось видовищне. Ми спробували кілька варіантів, і зупинилися на цьому. Американські журналісти запитують у мене: "Ти знаєш, що це зачіска мексиканських кілерів?". А я їм: "Так, знаю". Вона мені шалено подобається, як би говорить, що в рингу я злий. Хоча за його межами — добрий.

— Наскільки я знаю, у вас двоє дітей.
— Так, дочка живе в Україні, а в Америці 17 грудня народився син Лукас. Так що на мені лежить велика відповідальність — няньчитися з ним, підтримувати маму, але продовжувати тренуватися, адже зараз у мене підуть великі бої. Моя дружина Вікторія — російська американка, народилася в СРСР. Вона не займається спортом і не любить бокс. Два рази побувала на моїх боях і сказала — досить, більше я такого не потерплю. Дивиться поєдинки або в Інтернеті, або вже разом переглядаємо, коли я приїжджаю. А коли пропускаю (удари), вона мені іноді каже: "Щоб такого більше не було! Треба було раніше закінчувати!".

З дружиною Вікторією. У грудні у них народився син Лукас:

— Так ви так швидко перемагаєте, щоб не засмучувати дружину?
— Так, перед боєм, коли я їду кудись, каже: "Я тобі даю раунду два-три, не більше". Я такий — "зрозумів!" (Посміхається).

— Ви так долучилися до мексиканської культури. А що скажете про їх кухню?
— О, це моя улюблена. Вона дуже смачна, хоч і специфічна, гостра. Перший час я її якось не сприймав — м'ясо зі сметаною виглядало неапетитно. Але до неї треба звикнути. Якось після тренування висмикнув поїхати поїсти Славу Глазкова і ще хлопців у мексиканський ресторан, і всі залишилися задоволені. З моїх улюблених страв — такий коктейль в великій склянці з томатного соку, сирих креветок, зелені, авокадо, лимонного соку та гострого соусу. Дуже смачно виходить. А коли у мене відпочинок, я подорожую і постійно пробую щось нове, екзотичне. Наприклад, печінка черепахи або ікра їжака.