Жителі бомбосховища в Донецьку: "Страшно, що їжі дітям не вистачає!"

Поки політики і військові з'ясовують, чи існує перемир'я на Донбасі, мирні жителі не поспішають виходити з бомбосховищ. У багатостраждальному Петровському районі бомбосховища вже стали другою домівкою для десятків людей з осені минулого року. "А що робити, якщо, наприклад, позавчора знову Баха?" – Говорить нам місцева мешканка Ірина, запрошуючи в гості.

Кілька сходинок вниз, у темряву, важкі двері насилу піддається – і ми потрапляємо в невеликий освітлений "передбанник". Тут стоять дитячі велосипеди і коляски, на лавочці кучкуються хлопчаки років 12-14. "Здрастуйте, а ми не куримо!" – Поспішно доповідають вони гостям. У повітрі передбанника, дійсно, витає легкий запах сигаретного диму, змішаний з "ароматом" вогкості. Ми проходимо ще одні двері, завішані для надійності старою теплою ковдрою, і потрапляємо в житлове приміщення.

Фото: А. Уманець

Тут чистенько – як тільки може бути чисто в бомбосховищі. Скрізь лежаки і ліжка з накиданими на них матрацами та подушками, в куточку маленький телевізор бурмоче якусь художню мелодраму. "Ви знаєте, ми боїмося і вибухів, і тиші", – зніяковіло визнається молода мама з малятком на руках. На імпровізованих ліжках перекидаються і повзають інші діти від року і далі. Діточок багато, вони підскакують, заглядають в очі, дякують за гостинці. Йти в бомбосховище з порожніми руками нам здалося неправильним, тому діти отримують пакет солодощів і море щастя з цього приводу.

Фото: А. Уманець

Дорослі – переважно молоді жінки, мами дітлахів. Вони встигають одночасно витирати носи, підтягувати штанці і підхоплювати падаючого носом вниз карапуза. "Будинки у нас цілі, але війна ж не закінчилася, – каже мама чотирьох дітей Світлана. – Досі чуємо, як десь стріляють. Іноді ми бігаємо додому, але повертаємося сюди. Надивились вже, як до сусідів в городи і дахи поприлітало, як рознесло все... Так що побудемо краще тут, тут безпечніше".

У бомбосховищі чотири великі кімнати. У них сплять, їдять, роблять уроки, готують, говорять про життя. Співрозмовники є завжди: коли тихо, тут постійно знаходиться близько 30 осіб дітей і дорослих, а коли починається обстріл, то сюди приходить до 60 жителів навколишніх вулиць. Під землею тепло, є електрика, і найголовніше – не страшно.

"Страшно, що їжі дітям не вистачає! – Кажуть мами навперебій. – Живемо за рахунок гуманітарки, і то не всі мають на неї право. Овочі страшно дорогі, ми не можемо собі їх дозволити. Дитячого харчування немає, ліків... Тут же як: одна дитина підхопила соплі – через хвилину всі інші хлюпати починають".

Фото: А. Уманець

Малюки, слава богу, зараз здорові і суперактивна – всидіти на місці не може ніхто. Їх можна зрозуміти: яке б не було просторе бомбосховище, дітям завжди мало місця. На вулиці холодно і сиро, тому погуляти не вийде, а коли сонечко і тепло, діточок тільки встигай ловити. Хлопчики та дівчатка постарше весь вільний час стоять або сидять біля входу в їх "дім", наглядаючи за молодшими і відчайдушно секретнічая так, що чути на всю вулицю.

"Коли бабахає, деякі дітки бояться аж до істерики. Ми, звичайно, їх заспокоюємо, як можемо. Вони зараз при перших звуках вибухів біжать під стіночку, – кажуть мешканці будинку-бомбосховища. – Слава богу, серед нас немає потерпілих, а от удома у багатьох розбиті. І снаряди в даху падали, і вибуховою хвилею скла вибивало, і в городах вибухало. Багато рятувалися просто дивом! Але не всім пощастило. Хлопець 20-річний, коли обстріл був, встиг вдома свою маму в льох штовхнути, а сам загинув від осколків. І хто може твердо сказати, що такого більше не буде? Ніхто! Тому ми будемо тут жити, поки не настане мир!"

У них втомлені червоні очі і виснажені обличчя. Вони кажуть: "Ми нічого не вирішуємо, це справа політиків і військових – закінчити війну. Для нас головне світ і життя дітей!"