Українська медалістка Олімпіади-2006 Вайгіна-Єфремова: "Починаючи сезон з дітьми, попрацювала лопатою!"

П'ять років тому Лілія Єфремова, яка в 2006-му завоювала одну з двох українських медалей на Олімпіаді в Туріні, закінчила кар'єру. З тих пір про бронзову призерку з біатлону (а в України за історію всього сім медалей на зимових Іграх) практично нічого не було чутно...

"Я працюю тренером з біатлону в Києво-Святошинській ДЮСШ у Вишневому, — сказала нам 37-річна Лілія. — Директором школи є Ігор Круподеров, колишній гімнаст. Живу в Києві разом з донькою Сашею. Чому пропала? У 2011-му народила, і так вийшло, що з чоловіком ми незабаром розійшлися. Залишити дочка не було на кого, тому абсолютно весь свій час приділяла вихованню дитини. Після розлучення з чоловіком ми взагалі не спілкуємося. Це моя болюча тема, і обговорювати я її не хочу".

Підопічні Лілії якраз готувалися до тренування. У той день позайматися біатлоном прийшли сім осіб. Стріляючим лижникам виділили на стадіоні бігову доріжку, поки футболісти відпрацьовували пенальті на полі. "До нас ходять діти різного віку. Коли лежав сніг, охочих було набагато більше, ніж зараз. У них же ще є малювання, музика, тільки деякі хлопці цілеспрямовано ходять на біатлон. У цих якраз вже і техніка почала вимальовуватися, але працювати треба багато", — продовжує Лілія.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

На ролерах. "Чого ти, як робот, бігаєш?" — Робила зауваження Лілія:

На стадіон діти самі несли лижоролери, а Лілія прихопила гвинтівку. "У нас їх поки дві: прядивна і кільцева. Стріляємо зазвичай у лісі. Я їм кладу килимок і ставлю паперові мішені на відстані 20 метрів. Сільська рада нещодавно виділила 20 тисяч гривень, на які ми хочемо купити ще 4 гвинтівки. І на базі школи відкриють до вересня центр загальновійськової підготовки. В підвальчику вже роблять тир. Тоді ми зможемо частіше тренувати стрільбу. Лиж і ролерів у нас вистачає. Кому не подобаються ці, можуть купити собі свої. Місяць занять коштує якихось 50 гривень". Діти тим часом надягали на ноги ролери. "Відчіплюйте повністю черевик від роллера, — підказує Вайгіна-Єфремова. — Навіщо? Щоб не лінувалися. Зайві рухи нікому не заважають. Поїхали! Спочатку на двох, а потім для рівноваги на одному. Ну що ти, як робот? Чому руки бовтаються?"

"Нам більше подобається стріляти, ніж бігати. Ми точно постріляємо на наступному тренуванні?" — Відгукуються юні біатлоністи, коли наставниця вже зібралася йти.

Стріляй! Учням Лілії більше подобається працювати з гвинтівкою:

— Ліліє, чому тільки зараз зважилися стати тренером?
— Мені давно хотілося, але не залишу ж я дочку одну. Сашка в два з половиною роки пішла в яслі, а я думала, що піду працювати. Вона почала хворіти, і мені було вже не до цього. Минулого літа вирішила зателефонувати Євгену Колупаєву (тренер у збірній. — Авт.), а тут раптом зі мною зв'язалися з цієї бази. Я взяла доньку і поїхала дивитися, мені тут сподобалося. Тим більше живу я на "Шулявці", і добиратися сюди легко. З 1 вересня вже приступила до роботи.

— А самі ще стаєте на лижі?
— Взимку з дітьми разом каталася — в лісі, біля школи. Впала, так вони сміялися. Зате сезон відкрила. Але в основному працювала лопатою — сніг відкидала (сміється). У мене не тільки біатлон, недавно от з пацанами в футбол побігала!

— Сумуєте за збірною?
— Коли Сашка була маленька, то сумувала дуже, а зараз вже не до цього. Робота, прибирання, прасування, прання, приготування — все на мені. Ще й мопс додатково до всього є. Мій другий малюк (сміється). Собака, щоправда, вже старенький — 10 років. Ось почав хворіти, доводиться і за ним доглядати.

— Спілкується з кимось із збірної?
— У збірній найбільше спілкувалася з Ніною Лемеш, тому що нас селили в одній кімнаті. Раніше, звичайно, з дівчатками часто зідзвонювалися, а зараз у кожного з нас вже своє життя. Начебто і збираюся зателефонувати, але потім щось відволікає.

— Торік на Олімпіаду в Сочі гостями їздили Хвостенко, Лемеш, Петрова. Вас запрошували?
— Ні, і я знаю чому. Володимир Михайлович (Бринзак, президент Федерації біатлону України. — Авт.) свого часу образився на моє інтерв'ю п'ятирічної давнини. Старе згадувати мені не хочеться, але можу сказати, що ми не конфліктували і не конфліктуємо. Правда, навіщо мене потрібно було кликати на Олімпіаду до Ванкувера, якщо я там жодного разу не стартувала? Звичайно, мені прикро було, але що поробиш... А навіть якби й запросили в Сочі, куди б я дитину діла — в кишеню поклала? Володимира Михайловича я недавно бачила. Він приїжджав до нас на базу, привіз нам патрони, все подивився, ми нормально поспілкувалися.

— Хочете, щоб дочка стала біатлоністкою?
— Вона катається на лижах з трьох років. Я працюю по суботах, і мені нема на кого її залишити. Беру Сашку з собою. Їй так подобається у мене на роботі. Знайшла вже собі тут друзів, та й настрій у неї піднімається, коли на лижі стає.

— Де зараз ваша медаль Олімпіади?
— У коробці лежить, але не на видному місці. Сховала в кут.

— Стежите зараз за біатлоном?
— По можливості дивлюся. Бачила, коли Семенов п'ятим в індивідуалці на чемпіонаті світу фінішував.

— На ЧС Марі Дорен-Абер, яка тільки недавно народила, двічі "золото" взяла. Як таке можливо?
— Це не дивно. Форма ж залишилася. Згадайте Лів-Грете Пуаре, яка народила і відразу ж почала всіх "косити". Ось у мене не вийшло повернутися, але це було пов'язано тільки з сімейними проблемами. Я тоді розлучалася з чоловіком.

— Який був улюблений етап?
— Подобалося в Осрблі, Хохфільцені. А найбільше я згадую трасу у Франції — Отт-Марьенн. Я тоді за Росію бігала і на чемпіонаті Європи вперше в житті закрила всі мішені на чотирьох рубежах, взявши друге місце. Так раділа (сміється).

— Спочатку ви виступали за Росію, потім за Білорусь. Оцінюючи ситуацію через стільки років, можете сказати, що перехід в Україну був виправданий?
— Звичайно. Я ні про що не шкодую. В Україні у мене є все: квартира, робота, садок поруч з будинком. Головне — дитина. Може, я чогось і не добігала, зате у мене є мій скарб. Коли Саша маленька була, думка повернутися в рідні Чебоксари промайнула, але це було щось швидкоплинне. Це ж треба собі там прописку оформляти, дозвіл на роботу... Багато складнощів. Мене все влаштовує в Києві. Збираємося з'їздити в липні до батьків в Чебоксари. Востаннє бачилася з ними в 2013-му — Новий рік там відзначали. А мама моя тут була аж чотири роки тому.

— Чи виникали в родині конфлікти через ситуацію в Україні?
— Коли тільки це все почалося, я сказала: не зачіпати цю тему, ми самі розберемося. Ось досі не розмовляємо про це. Навіщо нам це треба?