Анатолій Тимощук. Фото AFP
Гравець санкт-петербурзького "Зеніту" і збірної України Анатолій Тимощук відповів всім критикам, які поливають брудом футболіста після відвідин ним госпіталю з пораненими бійцями АТО.
– Я мало дивлюся телевізор. Новини, які показують по телебаченню в Росії і в Україні, кардинально відрізняються. Що стосується реакції – чого я тільки не чув!
Були навіть такі, хто закликав позбавити мене російського громадянства і заборонити грати у збірній Росії. Розчарую їх, у мене ніколи не було російського громадянства, я був і є громадянин України і гравець національної команди України, і всі мої вчинки не порушують законів України та Росії, людських норм і моральних принципів.
Я дев'ять років жив, грав, працював у Донецьку. Всі серце, всю душу віддавав цьому місту, уболівальникам, які мене підтримували. Я бачив коментарі людей, які переживають за дітей, постраждалих від військових дій. Якщо ці почуття у них щирі, ми можемо разом зібрати допомогу для дітей і доставити її за призначенням тим, хто її потребує.
Для мене всі українці, мої співвітчизники, де б вони не знаходилися: в будь-якій країні і в будь-якому місті. І якщо комусь із них потрібна допомога або підтримка, я завжди намагаюся її надати. У мене там досить друзів, близьких людей. Тих, хто зі мною працював, жив зі мною це життя. У мене теж все болить за них – розумієте? Мені не байдуже, що там і що з ними відбувається. Ті, хто зараз пише, засуджує мене – вони ж навіть, напевно, багато хто не уявляє, де Донецьк.
Я працюю в Росии. Я підписав контракт два роки тому. Тоді такої ситуації не було. Йде війна, яка несе трагедію в сім'ї всіх людей, українець він чи росіянин. Дипломатичні відносини зберігаються, президенти зустрічаються, політики спілкуються. Крім мене, багато росіян працюють в Україні і українці працюють в Росії, як і компанії, так і підприємства. Чому я тоді не можу тут працювати? Я завжди відданий своїй роботі, відданий клубу, в якому перебуваю. Я виконую свої контрактні обов'язки. Коли він закінчиться, сядемо, обміркуємо все, приймемо рішення.
Я спілкуюся з людьми з Донецька. Ще одна їх печаль, і дуже важлива – вони не можуть більше насолоджуватися звичним життям, тим, що там грає "Шахтар". Це народна команда для регіону. Плюс новий стадіон – для всіх це була невід'ємна частина життя. У людей це забрали. Вони не мають можливості підтримувати своїх футболістів. У них відібрали те, що було їм важливо. Війна – горе. Команди немає – горе. Люди гинуть – найбільше горе.
Я не поділяю людей на тих, хто живе в Донецьку або в Києві або на Західній Україні, де я народився – у Луцьку. Це моя країна. Всі, хто там живе, мої земляки. Не можна любити кожного, обійняти кожного. Але якщо потрібна допомога – для мене ніколи в житті не було визначальним, звідки людина, якого вона віросповідання, кольору шкіри і так далі. І Росії це стосується.