Максим Левицький. Фото ua-football.com
Екс-воротар збірної України та московського "Спартака" Максим Левицький зараз проживає в Сімферополі. Нагадаємо, саме в "Таврії" Левицький розпочинав свою професійну футбольну кар'єру. Ми розпитали Максима про нинішні реалії кримського футболу, пам'ятну розмову з президентом "Сент-Етьєна" і активну громадянську позицію сина.
- Максиме, давайте розберемося: у вас зараз яке громадянство?
- Російське. Оформив його, коли виступав у московському "Динамо". Також є вид на проживання в Україні.
- Свою кар'єру ви завершували в московському "Торпедо-ЗІЛ". Чому вирішили жити в Криму? Адже у вас залишилася квартира в Москві...
- Я поїхав з Криму на 10 років своєї ігрової кар'єри, яку провів переважно в Росії. По закінченню кар'єри якийсь час жив у Москві. Але після того, як у нас народилася друга дитина, на сімейній раді ми прийняли рішення повернутися до Сімферополя. Порахували, що з точки зору здорового життя для людини краще жити в Криму, ніж у столиці Росії. Живу тут в приватному будинку.
- З кримським футболом якось пов'язані?
- Працюю в дитячій футбольній школі тренером-методистом. Намагаюся передати молодим кримським футболістам і їх тренерам ті знання, які сам отримав за свою футбольну кар'єру. Може, комусь і знадобляться. Хоча, в світлі останніх подій навколо Криму, це виглядає, м'яко кажучи, проблематично.
- Зараз навколо кримського футболу багато розмов.
- Тут більше політики, ніж футболу. У мене російський паспорт, але я проти багатьох речей, які цього року трапилися в Криму.
- Ваш старший син вчився в московському ВУЗі. І начебто збирався переводитися до Києва.
- Він і перевівся. Це було його особисте рішення. У Києві він відчуває себе комфортніше, ніж у Москві. Я радий, що у мого сина активна громадянська позиція, яку він висловлює своїми конкретними вчинками.
- У груповому турнірі Ліги Європи "Дніпро" двічі зустрічався з французьким "Сент-Етьєном", за який ви колись виступали. У цих протистояннях вболівали за колишній клуб?
- Трохи більше за "Дніпро", в матчі проти якого свого часу я дебютував у "Таврії". Все-таки, рідна українська команда. Хоча і "Сент-Етьєнн" – теж не чужий клуб. Про час, поведений у Франції, залишилися і погані спогади, і хороші. Пам'ятаю, якось ми програли "Парі Сен-Жермен" 1:5. Я був після хвороби. Повернувся, на емоціях зіграв з "Ліоном". Ту гру закінчили 2:2, мене визнали кращим воротарем туру. Через три дні поїхали в Париж і там "попали". Робер здорово вдарив з кута штрафного, м'яч летів у дев'ятку, я дістав, перевів у поперечину, і поки від неї відлітав, м'яч потрапляє мені в спину і від неї у ворота. Така "непруха".
На наступний день всю команду зібрав президент клубу. Думаю, зараз як у нас, влаштує рознос. А президент звернувся до віце-капітана: "Коли команда збиралася в останній раз?". Віце-капітан збирав штрафи з команди. Але вони не здавалися в клуб – йшли на застілля чи якісь інші потреби, за спільним рішенням футболістів. Той відповів, що жодного разу. Президент насупив брови. Мовляв, у команді вісім нових гравців, а ви ще жодного разу не зібралися. Ось тому і 1:5. Встав і пішов. За ним підвівся тренер і запитав: "Всі зрозуміли?". І, вже обертаючись, оголосив, що ресторан замовлений. Увечері збираємося там, а дружини йдуть в сусідній заклад, ось таке "роздільне" проведення часу, для об'єднання гравців.
Я, до речі, скористався моментом і приїхав до Києва на матч "Дніпра" і "Сент-Етьєна". Заодно провідав сина.