Сергій Бубка про провал у Ріо-2016: "У нас закінчився ресурс покоління дітей радянського спорту"

Українська команда на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро завоювала 11 медалей. Це найгірший в історії виступ нашої команди на літніх Іграх.

Голова Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка прокоментував виступ українців у Ріо-2016.

- Почну з того, що, як ви, напевно, пам'ятаєте, я ніколи не озвучував своїх очікувань щодо кількості та якості олімпійських медалей. Навіть у разі, коли українці у якомусь виді спорту або дисципліни – явні фаворити, "планувати медаль" я собі не дозволяю. Вболівати, підтримувати – так, але не планувати, оскільки дуже добре розумію на власному досвіді: спортсмени – не машини і не верстати, які штампують медалі. А тим більше на Іграх, де статус фаворита частіше заважає, ніж допомагає. Дивіться, скільки фаворитів оступилось у Ріо – від Рено Лавіллені до жіночої збірної США з футболу...

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Про нашу збірну – правильне слово "привчили". Українські спортсмени показували всі ці роки такі яскраві результати, що всі забули, якою ціною в сучасному світі даються медалі. Нікого не дивувало, що країна, яка займає 134 місце в світі за ВВП на душу населення, постійно знаходиться в топ-20 медального заліку Олімпійських Ігор. Україна завоювала на шести літніх Іграх 124 медалі, з них 35 золотих. Можливо, зараз ми нарешті зрозуміємо, яким подвигом були і залишаються спортивні перемоги українців.

Спорт – це дзеркало стану країни в цілому. А в нашій країні йде війна й економічна криза. Ми втратили тренувальні бази в Криму, де за відпрацьованою методикою готувалися багато команд. Ми втратили інфраструктуру в Донецькій і Луганській областях. Згадати хоча б три стадіони, реконструйовані до юнацького чемпіонату світу-2013 з легкої атлетики. Адже це були повноцінні бази підготовки... Багато спортсменів і тренерів змушені були виїхати з рідного дому, змінити своє життя, влаштовуватися на нових місцях. Невже хтось розраховував, що в такій ситуації спортивні результати залишаться на колишньому рівні?

Ще один найважливіший фактор: зараз в олімпійській збірній більшість складають атлети, які народилися в кінці 80-х – на початку 90-х, переломну епоху в нашій історії. Ці дівчата й хлопці йшли в секції якраз у той час, коли залишали країну кращі тренери, змінювали громадянство спортсмени, закривалися спортшколи, а в ті, що виживали, батьки не віддавали дітей так масово, як у 80-х. І відповідно, вибір майбутніх зірок у тренерів був зовсім невеликий. У нас закінчився ресурс покоління "дітей радянського спорту". На арени виходять ті, кого ми виховали і виростили в незалежній Україні, з усіма нашими системними проблемами у дитячому спорті.

Крім того, демографічна ситуація зовсім не сприяє зростанню чемпіонів. Чи знаєте Ви, що за статистичними даними, кількість молодих людей в Україні – віком від 6 до 18 років – за 25 років незалежності зменшилася на 4,32 млн осіб – це 45%! А саме це – "робочий" вік спортсмена.

Всі ці фактори в комплексі проявили себе в Ріо. 11 медалей нашої збірної і 25 місце за кількістю медалей серед 206 країн світу, 14 місце серед європейських країн – це дуже гідний результат для тих умов, в яких живе Україна. Кожен з медалістів – видатний спортсмен і яскрава особистість, що треба цінувати. Крім того, чому ми зациклюємося лише на медалях? У нас 20 (!) четвертих і п'ятих місць, 35 спортсменів отримали почесні дипломи МОК – це також видатні виступи, без одного кроку від медалі, а різниця в результатах між, скажімо, третім і п'ятим місцем у сучасному спорті, як правило, дуже мала, так би мовити, в межах статистичної похибки. До того ж, у світі існують різні підходи до оцінки виступу. МОК, наприклад, взагалі не веде рейтинг результатів по країнах. А підрахунок по золотих медалях вважається неофіційним. Цікавим, на мою думку, є рейтинг наших німецьких колег, які враховують для підрахунку 1-10 місця, присвоївши їм очкии від 10 до 1 відповідно. Так от, за цим рейтингом наша команда у світі посідає 15 місце!

При цьому не варто забувати, що всі 206 атлетів наших учасників пройшли жорсткий кваліфікаційний відбір на Ігри – особливо складний у цьому чотирирічному циклі. Знаєте, скільки атлетів відсіялося в процесі цього відбору? Тисячі!

Наші спортсмени потрапили до числа кращих на планеті у своїх видах, що само по собі є величезним досягненням.

Дуже хочеться, щоб в Україні медіа та громадськість бачили спорт не тільки в період Олімпійських ігор, щоб український народ більше знав про наші успіхи. Адже кожна перемога на чемпіонаті світу чи Європи, на Олімпійських іграх – це маленький подвиг в ім'я нашої країни. Щоб люди розуміли, наскільки складно і наскільки престижно просто потрапити на Олімпійські ігри.

- Чи міг вплинути на результати нашої збірної в Ріо фактор адаптації до кліматичних і часового поясу, інші складності підготовки? Чи мала еліта українських команд нормальні умови для підготовки до Ігор?

- Клімат і різниця в часі якщо і вплинули, то епізодично, в якихось окремих випадках. На жаль, саме такий випадок стався з Богданом Бондаренком, коли він захворів саме на передолімпійському зборі.

В цілому, до фінансування відбору на Ігри та підготовки до самих Ігор немає ніяких претензій. Традиційно для України в передолімпійський сезон спортсмени отримували все необхідне, мали можливість спланувати підготовку і виступи, їздити на передолімпійські змагання, приїхати в Ріо заздалегідь, що зробили більшість атлетів збірної.

Тут хочу відзначити тісну співпрацю Міністерства молоді та спорту з НОК України, з федераціями, ФСТ, областями у всіх аспектах підготовки, від освітніх до фінансових.

Хочу підкреслити, що Національний Олімпійський Комітет, як і федерації або ФСТ, – громадська організація, яка існує в основному за рахунок спонсорських коштів. Нашою основною задачею є представити Україну та її команду на Олімпійських іграх. Фактично, напередодні Ігор, ми як естафету отримуємо від федерацій та Мінмолодьспорту готову команду. Звичайно, НОК через свої можливості, підтримує спортсменів протягом усього періоду підготовки, підставляючи своє плече у скрутну хвилину. Є у нас і спеціальні програми підтримки. Федераціям з олімпійських видів у це чотириріччя НОК надав допомогу на суму майже 60 млн грн. На 17,5 млн грн ми купили спортивний інвентар, зокрема, знаменитий гімнастичний килим у Кончу Заспу і яхту для парусного спорту. Нагадаю також, що завдяки авторитету українського НОК у світі в пік кризи на початку літнього сезону 2014 року ми залучили понад 20 млн грн від міжнародних спортивних організацій на виїзди збірних – тренування і змагання. В цей же час ми знайшли можливість виплачувати кошти на оренду житла спортсменам і тренерам елітної групи, які виїхали з Донецька, Луганська та Криму – по цій програмі ми вже використали близько 1,5 млн грн. Нам також вдалося збільшити кількість стипендій за програмою Олімпійська Солідарність Міжнародного Олімпійського Комітету. Ця програма передбачає надання 15 стипендій для кожного НОКу на період передолімпійської підготовки. Завдяки нашому авторитету і підтримці з боку міжнародних організацій перед Ріо для спортсменів – кандидатів на участь в Олімпійських іграх, як виняток, нам виділили 70 (!) стипендій – кожна по 7,5 тисяч грн на загальну суму понад 8,5 млн грн.

Дуже важливим нашим досягненням я вважаю контракт з компанією Peak на поставку екіпіровки для української збірної, завдяки якому нам вдалося вивільнити значні бюджетні гроші. Наші партнери безкоштовно одягають не лише дорослі та юнацькі збірні, але навіть дитячі команди. Ми отримуємо екіпіровку на дорослі та юнацькі Олімпійські ігри, Європейські Юнацькі фестивалі і Європейські ігри аж до 2020 року (всього 14 міжнародних змагань вищого рівня), а сума контракту на п'ять років складає 230 млн грн.

Але все перераховане вище – це мінімально необхідні інвестиції як держави так і суспільства в еліту спорту. Навіть максимальна підтримка останнього етапу підготовки, на жаль, не вирішує системні проблеми українського спорту – ті проблеми, які проявили себе в Ріо.

- Від вас не так часто можна почути критичні тексти, тому поспішаю запитати, у чому, на вашу думку, суть цих системних проблем – і чи є у вас готове рішення?

- Так, я, як людина, яка присвятила своє життя і сили українському і світовому спорту, дійсно не люблю виносити негативні меседжі на публіку. Хочеться, щоб спорт асоціювався з позитивом. Глибокий аналіз виступу в Ріо буде зроблений вже незабаром – на початку вересня відбудеться засідання Експертної ради, де будуть заслухані всі федерації, всі головні тренери, і будуть зроблені висновки. Хочу підкреслити, що аналіз підготовки повинні зробити в першу чергу ті, хто її проводив і брав на себе зобов'язання за результатами, а висновки повинні зробити експерти і професіонали.

Але, мабуть, настав час чітко сказати, що наш спорт знаходиться в кризі. До сьогоднішнього дня, через 25 років після здобуття незалежності, Україна досі не сформувала систему функціонування спорту. Наша сфера існує на уламках радянської системи, яка була хороша для своїх історичних умов, але не для нинішніх. Спорт продовжує бути на повному державному фінансуванні, що з одного боку, позбавляє федерації мотивації для розвитку – мовляв, навіщо, все одно необхідний мінімум на виїзди і збори отримаємо, а з іншого, відсутність нормальних законодавчо врегульованих і вигідних для бізнесу економічних важелів підтримки спорту і здорового способу життя, складні економічні умови, що не дають можливості для розвитку спортивного спонсорства.

Крім того, величезна проблема існує з дитячими спортшколами. Школи – це основа не тільки майбутніх перемог, але і просто здорового суспільства. Перекинуті на баланс місцевих бюджетів, вони продовжують виживати на ентузіазмі старих тренерських кадрів – тому що молоді компетентні фахівці на такі зарплати йти не хочуть. Ресурс ентузіастів закінчується!

Державне фінансування, яке вважається пережитком радянської епохи, насправді, досить поширена світова практика. Особливо це стосується олімпійського спорту вищих досягнень – у багатьох країнах, включаючи європейські, державні програми є базою існування спорту. Значимість олімпійських перемог для престижу держави, для реклами своєї країни в економічних і туристичних цілях, для здорового способу життя, фізичного і психічного здоров'я суспільства, в останні два десятиріччя відчутно зросла. Але різниця в тому, що в Японії, Казахстані, Кореї, Франції, Канаді вкладають зовсім інші кошти.

Наприклад, співвідношення однієї медалі, завойованої в Ріо, до річного показника ВВП становить для Китаю – 155 млн. дол. США, для США – 148 млн. дол. США, Японії – 101 млн. дол. США, а для України – 8 млн. дол. США. Справедливості заради треба відзначити, що з точно таким же економічним показником у першу двадцятку неофіційного рейтингу пробилася тільки Угорщина, яка як по території, так і за кількістю населення в рази менша від України, але має при цьому на 30% більший обсяг річного ВВП.

Хочете простий приклад? Згадайте, як усі українські специ іронізували над тренерським штабом Майка Фрателло у баскетбольній збірній України – мовляв, навіщо платити семи тренерам з НБА, ми все життя трьома обходилися. Але коли Україна вперше в історії вийшла на чемпіонат світу, відразу перестали сміятися.

Спортивна наука в Україні фінансується на рівні 1% від тих коштів, якими оперують наші конкуренти. До нинішніх Ігор на ці аргументи можна було б почути відповідь: "Раз ми у них і без таких засобів виграємо, навіщо нам гроші?". Але, напевно, Ріо багато чого розставило на свої місця в сприйнятті проблем спорту. Український спорт – це найбільший успіх нашої країни за ці чверть століття. За своїм досягненням він весь час випереджає інші сфери діяльності. Але цей ресурс без уваги держави і суспільства теж не безмежний.

Настав час сісти за круглий стіл, подивитися один одному в очі і чітко зрозуміти, чого ми хочемо від українського спорту. Якщо результат не потрібен, і ми чекаємо кращих часів, тоді давайте віддамо ініціативу федераціям, нехай виживають, як можуть, але тоді й не будемо чекати медалей і критикувати за їх відсутність, і не будемо дивуватися, що кращі атлети України виступають за інші країни. Яскравий приклад – Болгарія, яка в 1988 році мала 35 медалей, а зараз тільки три.

Але якщо ми хочемо результату, якщо хочемо, щоб Україна отримувала таке промо, як від Ломаченка, Усика, Ризатдінової, Бондаренко, Верняєва, Харлана, Беленюка, Чебана, то результат коштує грошей. Та й не тільки грошей, а уваги до нашої сфері. Уваги та фахового підходу, використання досвіду країн і фахівців, що пройшли цей шлях, активну політику інтеграції в міжнародні спортивні структури наших представників.

Звичайно, в нинішній ситуації багаторазове збільшення спортивного бюджету неможливо. Але звести спорт, здоровий спосіб життя в статус державної політики, створити максимально сприятливі умови для меценатів, готових інвестувати в спорт, для організаторів спортивних клубів, відновити роль і завдання спортивної лотереї, повернути спорт у загальний медіапростір, створити спортивний телеканал, запрошувати в Україну міжнародні спортивні змагання, дати пільги місцевим властям і бізнесменам, які будують спортивні арени, розвивати спортивну інфраструктуру для масового спорту, створити моду на спорт – це держава може.

Українському спорту потрібен особливий статус і особлива увага на всіх рівнях – від вихованця ДЮСШ або клубу до суперчемпіонів.

Тільки хочу відразу попередити – навіть якщо ми зараз серйозно візьмемося за зміни статусу спорту в Україні, це не гарантує нам 20+ медалей на Іграх в Токіо. Тому що чемпіони за чотири роки не робляться.

Потрібно набратися терпіння, розуміючи, що попереду складний і тривалий шлях як мінімум на десятиліття. Якщо сьогодні взяти 6-річного малюка, то він може стати чемпіоном у кращому випадку в 16.

Але якщо зараз не закласти фундамент на десятиліття вперед, криза буде лише поглиблюватися, і найуспішніша сфера України часів незалежності піде на задвірки історії.

.