"Війна" – це страшне слово об'єднало німців у пориві допомоги українцям. Репортаж із Німеччини

Репортаж із Німеччини. Як німці допомагають біженцям з України / Фото: Колаж: Сьогодні

ВІЙНА. Страшне слово. Здавалося, давно забуте, воно залишилось у далекому минулому. Хто міг припустити, що навесні 2022-го це поняття, що мислилося як абстрактне, так жахливо втілиться в реальність? Погляди усієї Європи, всього світу прикуті до трагічних подій в Україні.

Тривожні зведення з фронту. Тисячі смертей. Неймовірні страждання цивільного населення. Вогонь, вибухи, руйнування. Міста Маріуполь. Чернігів. Харків. О Боже – що з Харковом? Якихось десять років тому вболівальники, затамувавши подих, стежили за футбольною битвою голландців та бундестіму на "Металісті". Незабутній Євро 2012 – як примара з минулого життя. А тепер? Всі новини на телебаченні, в інтернеті, у друкованих виданнях присвячені тільки цій страшній темі, що проймає холодом душу.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

218 301 – це офіційна кількість біженців з України в Німеччині

Німеччина, яка колись пізнала всі жахи розв'язаної нацистами світової війни, очистившись від ганебної спадщини, як ніхто інший, у міру сил і можливостей прагне підтримати український народ. Збирання пожертв ініціюють приватні особи, ЗМІ, державні структури. Відгук величезний, майже кожен прагне зробити свій внесок.

Гроші, ліки, консерви, одяг, іграшки. Спонтанно виникають точки прийому і закриваються за лічені дні – завалені пакетами, насилу справляючись з безперервним потоком передач.

Одними з перших приєдналася до руху допомоги Україні сім'я відомого футболіста, уродженця Закарпаття Віктора Пасулька, що вже понад тридцять років живе в Німеччині.

Його молодший син Максим організував збір пожертв через рідний ФК – GKSC Hürth. Вантажівка з медикаментами, одягом, продуктами доїхала до кордону Львівщини без пригод.

"До мене звертаються постійно – сусіди, знайомі, – розповідає Віктор Пасулько. – Телефонував Андреас Весселс, з яким ми грали у кельнській Фортуні. Усі запитують – чим можна допомогти, як передати?

Наступна вантажівка вирушила до України в неділю. Віктор Пасулько взяв активну участь у працевлаштуванні в німецьких клубах юних українських футболістів, які залишилися без ігрової практики.

Юні українські футболісти з U19 Металіста 1925 Олександр Кільовий та Михайло Пономарьов у гостях у тренера їх нової команди – Штефана / Фото: Колаж: Сьогодні

Хлопці вже обжилися, розпочали тренування. І навіть сходили на великий футбол. Матч Кельн – Боруссія Дортмунд завершився миром (1:1).

Це – перші ластівки: наших гравців (і не лише футболістів – це лише крапля в морі) тут буде ще дуже багато.

БІЖЕНЦІ. За минулі десятиліття у Німеччини накопичився чималий досвід приймання людей, змушених покинути рідний дім, які втікають неоглядки від жахіття війни. На превелике нещастя, тепер у цій невідрадній ролі опинилися українці. Тисячі, десятки, сотні тисяч, мільйони наших співвітчизників рушили до Європи. Німці традиційно гостинні, готові прийняти всіх, хто страждає.

На сьогодні в Німеччині офіційно налічується понад двісті тисяч біженців з України, але насправді їх значно більше – просто не всі пройшли процедуру реєстрації. Міністр праці обіцяє українцям всіляке сприяння у пошуку роботи – на щастя, вакансії на ринку праці є.

Міністерство освіти заявляє про необхідність якнайшвидшої інтеграції "новеньких" з України до місцевих шкіл. До речі, сам чув – наша молодь непогано знає англійську, ці знання стануть важливою підмогою! Діти самі швидко опанують німецьку, спілкуючись з однолітками. Для дорослих відкриють інтенсивні курси – без знання мови не обійтися ні водієві автобуса, ні сантехніку, ні робітнику на будівництві, ні прибиральниці.

ГАННОВЕР, залізнична станція всесвітньо відомого виставкового комплексу. Щорічний промисловий ярмарок перенесено на кінець травня (ще через горезвісну пандемію, хоча – хто нині про неї згадує?), територія порожня – і ось, за задумом уряду, тут утворюється один з трьох перевалкових пунктів (крім ганноверського – берлінський, та ще один ось-ось відкриється у Коттбусі).

Переважна більшість українських біженців мають прибувати безпосередньо сюди – потім їх перерозподілять усередині країни. Понад тисячу людей розмістили в одному з гігантських – як два футбольні поля – павільйонів. Пожежники поставили під його дахом численні намети, з німецькою педантичністю пронумерувавши розділені огорожами "села".

Мої спроби зайти всередину успіхом не увінчалися: пильні вахтери суворо дотримуються інструкцій, охороняючи таємницю приватного життя приїжджих – стороннім вхід заборонено. Працює Червоний Хрест. У павільйоні № 27 місць давно немає, але, напевно, незабаром буде обладнаний другий, за ним – третій, там багато подібних приміщень.

Підійшов строкатий спецпоїзд, поспіхом зібраний з різних вагонів, що попалися під руку. Простора зала очікування заповнилася миттєво. Літні люди, діти, жінки. Незважаючи на наполегливе радіооголошення, лише дехто носить все ще обов'язкові в Німеччині маски, а правоохоронці махнули рукою – кого це зараз цікавить?

Домашні тварини на руках: кішки, собаки – і їм довелося витримати нелегку подорож. Сумки, пакунки, візочки. Більшість новоприбулих змучені дорогою – хтось мандрував три, а хтось аж шість днів! У Ганновері залишаться не всі – охочі їхати далі, до родичів, друзів і знайомих, прагнучи дістатися головного вокзалу, товпляться біля ескалатора, що стримує заслоном поліція. Електричка, що курсує раз на годину (у ній замість квитка досить показати український паспорт, те ж правило і в міському громадському транспорті), вмістити всіх не може...

БЕРЛІН, Hauptbahnhof. Багатоярусна споруда зі скла та бетону, введена в експлуатацію напередодні дебютного для України футбольного чемпіонату світу 2006 року. Тепер половину одного з поверхів віддано біженцям. Черга за безкоштовними квитками на швидкісні поїзди. Миготять помаранчеві та жовті жилети незліченних волонтерів.

Благодійні організації – є місце для дітей, для матерів-годувальниць. Роздача гарячої їжі, дерев'яні столи, довгі лаки – нагадує Октоберфест, тільки без пива.

Поїзди з Варшави прибувають із півтора-двохгодинним запізненням – час забирають митний та паспортний контроль, від прикордонного Франкфурта-на-Одері прямують безупинно. Наближення потягу вже чекає посилений (про всяк випадок) наряд поліції.

Пасажири виходять на перон, намагаючись зорієнтуватись. Знову – старі, жінки з дітьми. Знову сумки, пакети, візочки. Зустрічальники з табличками – чи знайдуть вони Колю, Соню, Петрика, Оленку?

На жаль, трапляються й незадоволені, з претензіями: бачу панночок із галицькою вимовою, які ведуть дискусію з розгубленими волонтерами – мовляв, нам би переночувати, але до намету не підемо. Таких хитрих мало. Здебільшого всі раді, що дісталися, у захваті від гостинності. Розповідають, як добре приймали у Польщі – обігріли, нагодували.

Зовні дві вежі вокзалу підсвічені потужними проєкторами в кольорах українського прапора.

На привокзальній площі – гігантський намет, "вітальний зал" федеральної землі Берлін – там можна попити чаю, відпочити...

До пам'яток Берліна звідси рукою подати – пішки прямую до Рейхстагу, потім – до Бранденбурзьких воріт.

Несподівано: єдиний вуличний музикант у цьому жвавому місці, на Паризькій площі, виявився родом із Житомирщини. Олег приїхав до Німеччини ще на початку лютого – до коханої дівчини. Попросив називати його кобзарем, мріє, як за старих часів, блукати містами і селями, прославляючи батьківщину. Задумливо грає на бандурі попурі на тему популярних мелодій – вгадуються "Європа", "Модерн токінг".

Поряд, на Унтер-ден-Лінден, світиться презентація у вітринах німецького бюро Європарламенту – зоряно-синє полотнище Євросоюзу плавно заміщується синьо-жовтим прапором України. Хоча Бранденбурзькі ворота цього вечора і сяяли своїм природним білим кольором, але днями були синьо-жовтими і вони. Як і багато інших знаменитих будівель, споруд, пам'яток культури, стадіонів, зокрема мюнхенська "Альянц-арена".

Акції підтримки України від фанатських секторів, футболістів перед матчами. У тематичний ряд газетних матеріалів гармонійно вписався виступ у Bild Андрія Вороніна, який пограв у Бундеслізі. Ексфорвард збірної України, який останнім часом працював асистентом головного тренера московського Динамо, наприкінці лютого звільнився з клубу і повернувся до Німеччини. Встиг відвезти сім'ю одним з останніх регулярних рейсів перед закриттям авіасполучення.

В інтерв'ю з кричущим заголовком "В Україні я зараз тримав би в руках зброю" Андрій зізнався:

"Мені зараз дуже погано. Новини, відео з батьківщини – все здається нереальним, як у фільмі жахів. Просто немає слів. Думками, усім серцем я зараз в Україні. У мене друзі в Харкові, у Києві, у моїй рідній Одесі. Кожні п'ять хвилин отримую повідомлення. Це важко витримати. Я просто хочу допомогти. Грошима. Як завгодно..."

Мій шлях лежить до Мюнхена. На пероні – гармидер, потяги безбожно спізнюються. Харків'янка, яка щойно голосно доводила переваги життя в Україні ("у нас пляшка коли коштувала 12 гривень, а тут – два (!) євро!"), замість Амстердама мало не відбула в Дессау, але вчасно вийшла з електрички, що під'їхала.

Натовп біля вхідних дверей, надривний голос у гучномовцях: "Громадяни, під час посадки намагайтеся використовувати всю довжину потягу!" – але крик душі німецькою рівносильний воланню в пустелі.

Хвилин двадцять після від'їзду – оголошення зневіреного провідника: "Хто знає російську, українську та німецьку – будь ласка, підійдіть у дев'ятий вагон!" Поспішаю на виручку. Виявилося, потрібно запросити українських пасажирів, що стояли в проходах, у перший клас, бо ж там місць – із надлишком. Звертаюся до колоритного дідуся: "Ходімо, їхатимете як пан!" Новина швидко поширилася по ланцюжку.

У першому класі стало веселіше, моїми новими сусідками виявилися сестри, дві молоді одеситки. Почали розмовляти. До Німеччини їх відправили батьки. І старша, Христина, яка закінчила будівельну академію, і молодша Катя, старшокласниця, хочуть скоріше назад, сподіваються, що приїхали ненадовго. "Дівчатка, встигнете додому. А поки що – скористайтеся шансом. І підтягніть English. Це Німеччина. Тут треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися!"

Вони їхали у напрямку центру з організації біженців – тепер облаштувалися, живуть у невеликому містечку, у сім'ї. Німецька пара (обом трохи за 60) – "дуже милі приємні люди", виділили гостям весь другий поверх свого будинку, навіть кухня у них своя! Все абсолютно безкоштовно – про які гроші може йтися? Господиня Кірстен дає дівчатам уроки німецької, вони допомагають у господарстві, дуже задоволені.

"Умови у нас чудові! – каже Христина. – Але як би добре тут не було, все одно – ми живемо не у своїй країні, не у своїй оселі. Морально тяжко. Звісно, хотілося побувати, пожити за кордоном, але не в такій ситуації, коли довелося вимушено тікати від війни.

МЮНХЕН. На вокзалі, хто б сумнівався, захочеш – не пройдеш повз інформаційний пункт для українських біженців. А за п'ять-сім хвилин ходьби, на Кенігсплац, – антивоєнний мітинг на підтримку України. Таких мітингів тепер багато.

Професійно полум'яні промови місцевих політиків, які не пропускають нагоди заробити кілька додаткових плюсів в очах виборців. Прапори, саморобні плакати. Сотні людей. І щирих, і випадкових.

Бочком-бочком ближче до сцени влаштувався уйгур зі своїм транспарантом – вимагаючи від китайської влади звільнити якогось героя-дисидента. Поліцейські патрулі по периметру – але заворушень не буде.

Іду до центру міста. Весняний сонячний день, яскраве сонце. Прапор України біля входу в пішохідну зону. Синьо-жовтий прапор на Новій ратуші. Між іншим, поблизу того самого балкона, на якому Баварія та щасливий Анатолій Тимощук, який пов'язав синьо-жовтий шарф із написом "Україна" Бастіану Швайнштайгеру, святкуючи чергові перемоги, не раз демонстрували "Срібну салатницю", кубок Німеччини, кубок Ліги чемпіонів.

Але головний магніт на Марієнплац – гарне панно з квітів. У формі величезного серця. Із гаслом: "Не війна! Любов!" На тлі цього серця кожен другий перехожий з усмішкою на обличчі фотографується на згадку. Із великим задоволенням.

Олексій Ісаєнко