Борець Валерій Андрейцев: "Поставив завдання лікарю, щоб син народився не пізніше 12-го"

Срібний призер Олімпіади-2012 з вільної боротьби Валерій Андрейцев розповів про те, як намагався не впасти в Ріо після травми обох ніг, найскладнішу операцію на колінному суглобі, про "тренерське" виховання сина, італійське тірамісу і каву.

- Пане Валерію, в листопаді ви перенесли складну операцію на коліні, як йде відновлення?
- Плаваю, почав бігати, працюю над прямими навантаженнями. Десь через п'ять місяців лікар подивиться, як відновлюється нога, і якщо дозволить, почну працювати на килимі і навантажувати ногу на повну. Коли повернусь? Я утримався б від. Сказали, що операція у мене найважча в колінному суглобі – по-новій робили зв'язку, і період реабілітації збільшився.

- У зал до борців заглядаєте?
- Я ходжу в звичайний фітнес-зал, а на зборах заходив до пацанів. Взагалі відразу після Олімпіади в Ріо я думав, що за стільки часу боротьба мені десь приїлася. Думаю: може вже і досить (Валерію – 30 років. – Авт.). Але пройшов місяць-другий без тренувань і килима, і коли бачиш, як хтось бореться, хочеш вийти і показати, як це потрібно робити. Тяга до боротьби ще є.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Вдома ще не підбивають закінчити кар'єру? Тим більше ви вже молодий тато.
- Є такий момент: з одного боку, засмучуєшся, що травма, а з іншого – радієш. Адже саме під час відкриття Олімпіади в Ріо 2016 – 5 серпня – народився син Богдан. І якби все було добре, у мене б після Ігор пішли збори, змагання. А так більшу частину часу можу проводити з сином і за ці 11 місяців відчув і побачив всі моменти батьківства. Десь ти відчуваєш роботу тренера, коли він виліплює спортсмена. Правда, щоб довести його до певного рівня, витрачається 10 років. Приблизно так само і з дитиною: вона лежить – ти тренуєш, щоб вона переверталася і повертала голову, потім спостерігаєш, коли вона перший раз сіла, потім – перший раз встала, пішла повноцінно. Ці моменти – безцінні.

- Так, багато спортсменів потім шкодують, що не бачили, як росли їхні діти, а у вас така щаслива...
- Компенсація, я б сказав. У мене немає медалі останньої Олімпіади – шкода, дуже хотілося б привезти її синові, але я провів час зі своєю дитиною.

— Да, шкода, что у Ріо у вас не склалося.  Ви були фактично останньою надією України на медаль у вільній боротьбі.

- Знаю, але у мене під час бронзового фіналу в 2-му періоді "вилетіла" ще й ліва нога. Я хотів вірити, що там тільки меніск, але виявилося, що надірвана зв'язка, і я вже просто рухався вперед-назад, не міг повністю зігнути ноги. У якісь моменти думав: як би мені не впасти. Хоча скільки б потім не переглядав сутичку, не видно було, що у мене щось взагалі болить. Але відчуття були зовсім інші, і хотілося б передати ці почуття глядачам, щоб вони теж відчули, з якими обмеженнями довелося проводити бронзовий фінал.

- Але ви все одно молодець: травмувалися ще в 1/4-й, могли знятися, але не зробили цього.
- Так, першу сутичку у росіянина Болтукаєва я виграв і отримав пошкодження в другій, з киргизьким бійцем Мусаєвим. І він думав, що, зробивши дію, виграє, але у нього це не вийшло, навіть коли я травмувався. Я ж примудрився взяти ще два бали (посміхається). Перед сутичкою за вихід у фінал виявилася лише 15-хвилинна перерва. Не встиг навіть перевести дух – тільки доктор затейпував ногу, вже потрібно було виходити. Перед бронзовою сутичкою було більше часу – до двох годин, і мене вже встигли і затейпувати нормально, і дати дозволене знеболююче. Але півтори години до ноги прикладали лід, і за півгодини її знову треба було розходити, а наступати було дуже боляче. Але розходився, щоб можна було трохи стрибати, і травма була не так помітна.

- Хотіли завершити гідно?
- І гідно, і, знаєте, Олімпіада – це подія, яка у деяких спортсменів трапляється раз у житті, а деяким навіть не надається можливість боротися за її нагороди. Якщо тобі Боженька дає шанс вийти і боротися за медаль, то, вважаю, ним потрібно користуватися. Я хочу зробити все, щоб навіть в старості у мене не було ніяких докорів або жалю, що я чогось в своєму житті не зробив.

- Всіх лякали злочинністю в Ріо. Їхали з побоюванням?
- Коли гості приїжджають до Києва, їх же не ведуть на екскурсію на Троєщину або Борщагівку. Так само і в Ріо – не ходи, куди не потрібно. До нашої команди приставили супроводжуючого – вона сама з Росії, і розповідала, що, приїхавши в Ріо, вона перший тиждень жила за свої гроші, а потім пішла по людях. У них це нормально: приходиш і просиш, мовляв, можна у вас переночувати. Три дня пожила в одному місці, тиждень в іншому, вона залишала там свої речі. І це говорить про ставлення людей. Нам робили екскурсію на пляж, і все було нормально.

- За свою кар'єру ви об'їздили багато країн. Яке місце згадуєте з більшою теплотою?
- Мені дуже подобається Італія. Я там був кілька разів. І якось у мене випала можливість залишитися на пару днів у Римі. І Рим мене вразив. Чув розмову наших українців, які за два дні обійшли його і вирішили, що там нічого дивитися. Хоча насправді потрібні повноцінні два тижні, щоб не поспішаючи все обійти. Адже у кожного архітектурної спадщини своя історія. Мінімум день потрібен на площу святого Петра і музей Ватикану.

- Напевно, і піцу любите?
- Так, звичайно, і тірамісу. Люблю прийти, взяти тірамісу, шматочок піци або лазанью, випити чашечку кави. В принципі, у них що бутербродик, що кава – один євро. Приходиш і просиш: "Uno americano, Signore" ("Одне американо, синьйор". – Авт.). Знайомі навчили мене кільком фразам італійською (сміється).

- Син Богдан народився в день відкриття Олімпіади. Це знак?
- Не знаю. Ми з батьком приїхали в житомирський перинатальний центр, і завідувачу жартома поставили завдання – син повинен народитися не пізніше 12 серпня і не 9-го (сміється). 12-го я вже летів в Ріо, а 9-го були контрольні сутички – фінальний елемент підготовки. І завідувач виконав своє завдання на 100%. Тренер збірної Руслан Савлохов відпустив мене на пологи, оскільки я вважаю, що в нашій родині це найважливіша подія. І хотілося б підтримати дружину. Тим більше мій батько – хірург, і я нормально ставлюся до всіх цих моментів.

- Богдану скоро рік. Видно вже якісь задатки?
- Ну, схожий на мене. Ходить. Йому все потрібно і все цікаво. Не знаю, як щодо профіспорта, то вже буде його бажання, але в секції плануємо віддавати, щоб фізично був розвинений. А далі – нехай вирішує сам. Ми тільки зможемо допомогти йому, оскільки вже є певна база в підготовці.

- Зараз у вашій вазі до 97 кг велика конкуренція.
- У моїй категорії завжди була здорова конкуренція, завдяки чому був результат. Ален Засєєв, який перейшов в категорію 120 кг; я з ним зустрічався на чемпіонаті світу з молоді, і виграв. Павло Олійник, чемпіон Європи та призер світу, – ми з ним постійно конкуруємо. Молоді пацани вже, дивлюся, підростають. Але знаєте, нескладно досягти якогось рівня, складніше на ньому втриматися. Зі мною молоді хлопці борються, як в останній бій ідуть, а потім виходять і програють 0:10 борцю, у якого я виграю. І я кажу: "Якби ти з ним боровся, як зі мною, точно був би в призерах на світі". Ось такий у них на мене настрій – їм втрачати нічого, але якщо виграють, то у призера Олімпіади. Тому, коли ти вже чогось досяг, на тебе налаштовуються по-іншому і тобі вже в три рази складніше, так як потрібно продумувати наперед свої кроки і кроки супротивників.