Відомо, що дніпропетровські вболівальники недолюблюють "Металіст" і його шанувальників, і це взаємно. Проте уродженець Харкова Леонід Колтун примудрився за життя стати легендою "Дніпра". Колись талановитого воротаря запримітив у кіровоградській "Зірці" Валерій Лобановський, який починав свою тренерську кар'єру в "Дніпрі". Наставник пізніше пішов на підвищення до Києва, а Колтун вірою і правдою відслужив "Дніпру" майже 20 років — спочатку як воротар (1970-1978), а потім і як тренер (1980-1990). За цей період Леонід Якович пережив з командою два союзних чемпіонства, Кубок країни, вильоти та повернення у вищу лігу, єврокубкові походи... Нині заслужений тренер України, якому у вересні виповнилося 70 років, проживає під Києвом — уже не тренує, але стежить за подіями в нашому футболі. Напередодні недільного матчу "Дніпро" — "Динамо" Колтун розповів "Сегодня", як складалися стосунки між цими двома клубами в союзне час.

— Перше побачення "Динамо" і "Дніпра" у вищій лізі змагання проводилися 15 квітня 1972 року народження, в третьому турі чемпіонату, — згадує Леонід Якович. — Ми тоді під керівництвом Лобановського підвищилися в класі і непогано стартували — обіграли ЦСКА (2:1) і зіграли внічию з "Зенітом" (3:3). У Києві теж гідно виглядали, для нашого тренера було дуже принципово не програти колишньому клубу. І ось за рахунку 1:1 в "Динамо" вийшов на заміну шустрий хлопчина, якого тоді мало хто знав. У нього була божевільна швидкість, ніхто наздогнати не міг! Він і забив вирішальний гол "Дніпру", засмутив Лобановського — 2:1. А звали того хлопця Олег Блохін...

— Лобановський був забобонною людиною. Це якось проявлялося на зорі його тренерської кар'єри?
— Звичайно. Пригадується 1973-й, ми вперше виграли у "Динамо" у вищій лізі — 1:0. Це було в квітні, а в серпні приїжджаємо грати в Київ. А Лобановський дуже любив влаштовувати для команди заходи на кшталт походів в кіно або театр, екскурсії всякі. Він був людиною інтелігентною і ерудованим, прагнув і підопічним прищепити тягу до прекрасного. Так от, перед грою з "Динамо" пішли ми всією командою на фільм "Вершник без голови"...

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

— І що було далі?
— А потім нам кияни "відірвали голову" на поле — 5:2! Після цього Лобановський нас більше в кіно не водив. А ось на кладовища возив періодично. Особливо на Новодівоче в Москві, коли ми приїжджали туди грати з місцевими командами. Знали його як свої п'ять пальців, самі могли екскурсії проводити. Навіщо нас туди водили? Ну от була така традиція — вшанувати пам'ять знаменитих діячів культури і мистецтва, покласти квіти до їхніх могил. До речі, "Дніпро" свого часу допоміг повернути Лобановського в "Динамо".

— І як це сталося?
— У 1976 році в "Динамо" стався бунт гравців, які вимагали відставки тренерів Лобановського і Базилевича. Покровителі клубу пішли назустріч динамівцям і прибрали тандем наставників, а команда під керівництвом Пузача готувалася до гри з "Дніпром". Кияни були злі, хотіли нас порвати на поле. Навіть першими забили на початку гри, Онищенко відзначився. Але не дарма кажуть, що без капітана судно не пливе. Ми виграли 3:1 у підсумку, а через пару днів в "Динамо" повернули Лобановського. А якби вони виграли тоді, ще невідомо, як би склалася доля тренера.

— У різний час "Динамо" висмикувало з "Дніпра" його лідерів — Дем'яненка, Литовченка, Протасова... Злилися через це на Київ?
— Такий був час. Чи реально було їх утримати в Дніпропетровську? А як, якщо наше керівництво буквально саджало їх на поїзд до Києва, виконуючи наказ столичних начальників. Ніхто не нарікав, всі розуміли ситуацію. Показовий випадок. Перший секретар Дніпропетровського обкому партії Качаловський любив налаштовувати нас. Заходив у роздягальню і просив, щоб ми зіграли якнайкраще. І ось одного разу ми вдома зіграли внічию з "Динамо" (1:1), Лобановський тоді вже в Києві працював. Гра була важка, ми відчайдушно билися, багато стиків... Наступного дня нас збирає Качаловський і влаштовує прочухана. Мовляв, навіщо так били киян? Їм же через тиждень на єврокубку грати! Ми аж роти відкрили від подиву, а потім зрозуміли, що не інакше як нашому покровителю намилив шию сам Щербицький, який, як відомо, був пристрасним шанувальником "Динамо".

— Всі українські команди, які виступали у вищій лізі, в примусовому порядку повинні були віддавати "Динамо" в сезоні три очка (тоді за перемогу нараховували два пункти, а один за нічию. — Авт.). "Дніпро" теж "скидалися"?
— Так, було таке. Навіть якщо переглянути статистику взаємин "Динамо" з іншими українськими клубами в чемпіонаті СРСР, то кинеться в очі велика кількість виїзних нічиїх киян. А вдома вони майже завжди обігравали земляків, ніхто й не претендував на окуляри в Києві. Про те, що ми повинні забезпечити "Динамо" потрібний результат, нам повідомляли на командному зборах. Все слухняно кивали головами. А куди було діватися?

— Не скажіть. Ветерани "Шахтаря" розповідали, як бунтували проти такої "зобов'язалівки" і давали бій киянам, незважаючи на протести партійних покровителів, які дуже боялися прогневать всесильного Щербицького.
— Охоче вірю, що "Шахтар" пручався вказівками з Києва, там завжди був високий командний дух. Ми ж не бунтували, ніхто не хотів мати зайвих проблем. Я завжди c усмішкою читаю, як знамениті футбольні ветерани заявляють, що ніколи не грали договірні матчі в чемпіонатах СРСР. Грали. Все тоді грали, домовлялися і допомагали один одному. Це було в порядку речей.

— Чемпіонат 1983-го був провальним для "Динамо", всього 7-ме місце в чемпіонаті. А "Дніпро" тоді став чемпіоном країни! Криза в столичному клубі зіграв на руку дніпропетровцям?
— Я так не вважаю. "Дніпро" тоді грав дуже здорово, нас ніхто не міг зупинити. Навіть якби у "Динамо" тоді було все нормально, я впевнений, ми все одно стали б чемпіонами.

— Сезон 1988 року "Дніпро" почав без своїх лідерів Литовченко і Протасова, які перейшли в "Динамо". І знову чемпіонський титул, а кияни лише другі ...
— Розумієте, на той час Литовченко з Протасовим переросли рівень "Дніпра". Щоб регулярно грати в збірній СРСР, їм треба було їхати в Київ. Та й всі кращі українські гравці в ті роки рвалися в "Динамо". Але я б не сказав, що цей дует яскраво себе там проявив. У Дніпропетровську їх ніхто не заганяв ні в які рамки, дозволяли творити на полі. Завдяки цій розкутості Литовченко і Протасов і стали зірками першої величини. У Києві ж у Лобановського на першому місці була ігрова дисципліна ... А замінити Гену і Олега було ким, в "Дніпрі" тоді багато амбітних хлопців грало. Вони перебували в тіні біля Литовченко і Протасова, а після їх відходу сказали:"Ми доведемо, що не гірше". І довели.

Скуті одним ланцюгом:як "Динамо" і "Дніпро" дружать будинками і б'ються за чемпіонство