Життя на селищі шахти "Жовтневий рудник", що неподалік від донецького аеропорту, застигла в каламутному склі приреченості. Тут можна поставити один великий покажчик – "Тупик" і приводити до нього прихильників "республік" і всіх, хто робить вигляд, що на Донбасі нічого не відбувається. Тут тупик надовго, якщо не назавжди. Розстріляне селище не скоро, якщо взагалі повернеться до свого хоча б початкового вигляду. Кількість мін і снарядів, що упали на нього, ще належить порахувати слідопитам з майбутнього, поки ж можна побачити сліди війни на кожному будинку.
"А якщо лупоне?"
Місцеві жителі вже не переконують нікого, що їх обстрілює українська армія – позначається довга відсутність електрики на селищі і як наслідок, телебачення, заповненого російськими телеканалами. Хтось чув, хтось бачив, звідки прилетіло і куди впало, хтось просто знає. Зараз тут всі "за мир, і неважливо, хто переможе".
Ринок біля вокзалу – здається, єдине заповнене людьми місце в цьому районі. Тут трошки шумлять, продають рибу і курячі крильця недорого, фанеру для вікон і шкарпетки житомирської фабрики. Сам вокзал мовчить вже скоро рік як. Сюди навіть не добігають трамваї першого маршруту, як раніше. Та й маршруту як такого немає – всі трамваї ходять по "шостому", повертаючи в п'яти зупинках від вокзалу.
Фото: Соцмережі
Стеклянный конкорс вокзала после недавнего обстрела лишился нескольких окон, в одном из корпусов повреждены эскалаторы. Куда-то делись многочисленные привокзальные голуби – быть может, стали добычей для не менее многочисленных привокзальных собак.
Вокзал – единственный способ попасть на "Октябрьский". Пройдя через подземный переход, на другой стороне можно сесть в автобус № 6-а или 6-б. Потрепанное расписание висит на столбе, и становится понятно, что автобусы бегают раз в полчаса. Можно, конечно, пройти пешком – 20 минут неспешным шагом идти до Октябрьского. "Не советую! – видя наш порыв, говорит пожилой мужчина с удочкой в руках. – Обстрел начнется – куда прятаться будете? Дороги ведь не знаете. Можно за школу, конечно, а если дальше лупанет?…"
Поблагодарив, все-таки идем. Школа – гимназия №21 – выглядывает из-за высоких старых деревьев, напротив – остатки магазинчика, где детвора в мирное время покупала пирожки и газировку. Далее – унылые улицы частного сектора, на каждом заборе – веером следы от того, что "лупануло" месяц, два или пять назад.
Скляний конкорс вокзалу після нещодавнього обстрілу позбувся кількох вікон, в одному з корпусів пошкоджені ескалатори. Кудись поділися численні привокзальні голуби – можливо, стали здобиччю для не менш численних привокзальних собак.
Вокзал – єдиний спосіб потрапити на "Жовтневий". Пройшовши через підземний перехід, на іншій стороні можна сісти в автобус № 6-а або 6-б. Пошарпаний розклад висить на стовпі, і стає зрозуміло, що автобуси бігають раз на півгодини. Можна, звичайно, пройти пішки – 20 хвилин неспішним кроком йти до Жовтневого. "Не раджу! – бачачи наш порив, каже літній чоловік з вудкою в руках. – Обстріл почнеться – куди ховатися будете? Дороги ж не знаєте. Можна за школу, звичайно, а якщо далі лупоне?..."
Подякувавши, все-таки йдемо. Школа – гімназія №21 – визирає з-за високих старих дерев, навпаки – залишки магазинчика, де дітвора в мирний час купувала пиріжки і газовану воду. Далі – похмурі вулиці приватного сектору, на кожному паркані – віялом сліди від того, що "лупонуло" місяць, два чи п'ять тому.
"Ось тут я колись некрасиво в бруд впав, – згадує донеччанин Євген Покалів. – Снаряд впав прямо у двір, вибухнув, осколки по забору зацокали, я впав, як підкошений. Соромно не соромно – а жити хочеться. Жінка мені назустріч йшла – туди ж, вниз, не роздумуючи. Піднялися потім, виплюнули пил з рота, подивилися один на одного і далі пішли".
"А квартири і немає..."
Колишнє кафе "Форум" зруйновано і знищено пожежею, квітковий кіоск через дорогу навпроти перетворився на хитромудру зламану конструкцію – ми підійшли до центру селища. З людей – вважай, нікого. Дідусь в шубі без рукавів протягнув козу, та й все.
Фото: Соцмережі
Дев'ятиповерхівка на Колгоспному проспекті викликає клубок у горлі і щипання в очах. Що називається, живого місця немає. Вікна вибиті, хтось втратив балкон. Жильців майже немає, але біля під'їзду стоїть чиясь яскраво-жовта іномарка, яка різко контрастує з сірою "панелькою".
"Приїхала квартиру провідати, а квартири і немає, – сумно каже жінка, яка узялася нізвідки. У жінки в руках баклажки з водою. – Це он, на сьомому чи восьмому поверсі квартира..." У квартирі немає ні вікна, ні половини стіни під ним. Моторошне видовище.
Навпаки – п'ятиповерхівка, якій також дісталося немало. Біля під'їзду – воронка, присипана гілками. Власне, обламані гілки валяються тут скрізь – старі тополі і клени позбулися половини свого оздоблення. Лариса, мешканка будинку по вулиці Лузіна, підмітає оскільки скла біля свого під'їзду.
"Винесло на верхніх поверхах майже всі шибки, рами погнуло, – показує Лариса. – Не знаю, коли саме – чи то позавчорашній обстріл, чи то тиждень тому. Ми в календарях дати не обводимо. Сидимо в коридорах і слухаємо, коли закінчиться. А хто стріляє – так звідки ж ми знаємо? Воно й з того боку летить, і з цього, і збоку, і ззаду".
"Ми не скоти, щоб нас викидати куди попало"
З сусіднього під'їзду виходить мешканка Світлана, плаче, не витираючи сліз. Лариса кидається заспокоювати сусідку, але безуспішно. Як з'ясовується, квартира Світлани постраждала і від обстрілів, і від проривів водопроводу в будинку – житло затопило кілька днів тому. Слідів минулорічного ремонту не залишилося, меблі всі зіпсовані.
"Ледве вирвалася подивитися квартиру, боялася їхати місяць майже, – злегка заспокоївшись, розповіла донеччанка. – Сусідам не подзвонити – всі знайомі поїхали. Та ще й зв'язок тут то є, то немає. Приїхала – а тут таке..."
Фото: Соцмережі
Светлана снова начинает рыдать. Лариса предлагает помочь вынести вещи и просушить на улице. Кое-как вытаскивают кресло, от которого несет смрадом и плесенью. "Выкидывать придется", – с грустью констатируют обе жительница многострадального поселка.
У семьи Коровиных также квартира наполовину разрушена, они живут на проспекте Маршала Жукова.
Світлана знову починає ридати. Лариса пропонує допомогти винести речі і просушити на вулиці. Абияк витягують крісло, від якого несе смородом і цвіллю. "Викидати доведеться", – з сумом констатують обидві мешканка багатостраждального селища.
У родини Коровін також квартира наполовину зруйнована, вони живуть на проспекті Маршала Жукова.
"Приходимо сюди навести порядок, а взагалі живемо у флігелі у знайомих, – зізнається Олена Коровіна. – Нікому немає діла до нас, за цілий рік наша нова "влада" не запропонувала нам евакуюватися, переїхати в більш спокійне місце. Хоча після мітингу біля ОДА , коли люди і дорогу перекривали, і Захарченко питання задавали, приїхали сюди якісь хлопці, запропонували пожити в гуртожитку технікуму. Ми подивилися то гуртожиток – голі обдерті стіни, води немає, тепла немає. Ми говоримо: "Який сенс нам сюди переїжджати? Тут у нас хоч холодна вода є, а на шахті навіть тепла йде. Ми ж не скоти, щоб так нас викидати куди попало?"
Олена каже, що деяким сім'ям бойовики запропонували пожити в Харцизьку. "Там спокійно, так, але знову ж таки – жодних умов взагалі немає, туалет-дірка – один на два поверхи, – говорить вона. – Ще пропонували в відділенні лікарні жити, на іншому кінці Донецька. Але там вже живе такий контингент – наркомани і алкоголіки, що ми вже, вибачте, краще тут побудемо".
Відлітаємо з "грачами"
Поряд з будинком Коровіних – мечеть, зяюча дірою від снаряда. Трохи далі – понівечений басейн "Дельфін". Зовсім близько – шахта "Жовтневий рудник" майже повністю затоплена, її конструкції порізані на металобрухт. Місцеві жителі чекають, коли грунтові води прийдуть в їх льоху – а вони, на жаль, прийдуть і досить скоро. Вода з виробок шахти давно не відкачується, а високі грунтові води можуть наробити біди чистіше обстрілів.
Ми повертаємося до ринку, від якого мало що залишилося. Але подекуди, на самому початку колишніх торгових рядів, щось продають. Асортимент нехитрий – риба, крупи, соняшникова олія. Біля хлібного ларька – невелика черга, мабуть, дочекалися завезення свіженького або хоч якого-небудь. Уздовж дороги нудьгують таксісти- "граки", які за 20 гривень довезуть до вокзалу пасажирів, які не бажають чекати автобус. Ми згодні заплатити за півтора кілометра хоч 50 гривень, тільки б виїхати з цього району, де невидимо майорить покажчик "Тупик". На жаль, сотні жителів селища зробити цього не зможуть ніколи.
Бразилія
Бельгія
Аргентина
Франція
Англія
Іспанія
Італія
Нідерланди
Португалія
Данія
Реал
Мілан
Баварія
Ліверпуль
Барселона
Атлетіко
Інтер
Наполі
Головні теми