Бразильський квест. Спочатку чекаємо 20 хвилин, потім 80, потім ще 100...
Йшов 1921 рік. На носі було сторіччя незалежності Бразилії. У тодішній столиці, Ріо, вирішили до ювілею спорудити щось таке, чим би прославилися на весь світ. Придумали, будували дев'ять років і тепер можуть пишатися одним з нових Семи чудес світу – статуєю Христа-Спасителя заввишки 38 м і розмахом рук – 28 м. Ну що, підемо подивимося на диво світла поблизу.
Оскільки в Ріо всі дороги ведуть на Копакабану, то від неї і розпочнемо свій шлях до Христа. Хвилин п'ятнадцять прогуляємося пішки до станції метро "Ботафого". Їдемо дві зупинки до "Ларго ду Мачаду" за 4,10 реала (1 реал – 7,5 грн). Там сідаємо на автобус (3,8 реала) і їдемо хвилин 20 до станції "Косме Вельо".
Тут, власне, і починається сходження на гору Корковаду. Купуємо квиток за 30 реалів, вистоюємо хвилин 20 в черзі до мікроавтобуса (тут вони називаються онібус) і піднімаємося на проміжну станцію. Дорога йде серпантином і на кожному витку відкривається шикарний вид на Ріо. Водій спеціально кілька разів пригальмовує, щоб пасажири зробили фото.
Наступний етап нашого квесту – нова черга. Тепер за новим квитком (38 реалів), щоб на такому ж онібусі піднятися вже на вершину. Касир з посмішкою на обличчі говорить: "Ви можете стати в чергу на онібус лише о 15:20". А на годиннику 14:00.Доведеться чекати. На талоні посадковий номер 89.
Час тут вбити можна в трьох місцях. Традиційно в кафе пиво з бургером обійдеться реалів в 40. Можна пройтися по сувенірній крамниці. Футболки – по 60 реалів, чашки – 40, магніти – 20.
Загалом стандартний набір. Але раджу піднятися на другий поверх станції – там відкрили експозицію парку Тіжука, де і знаходиться гора Корковаду. Тут макет парку, стенди з флорою і фауною. Все інтерактивне, натискаєш на картинку тварини або рослини і отримуєш інформацію про нього португальською, іспанською та англійською.
Поруч крейда і кругла дошка, на якій можна написати все що завгодно. Пишемо – "Сегодня" і "sport-www.segodnya.ua/ua", а також "Україна!". Ну ось і скоротали час для нової черги.
Після проходу через металошукач потрапляєш, як в аеропорту, до накопичувача. На великих екранах висвічується посадковий номер. О 15:20 тільки №83, а повинен був бути №89. "Сьогодні великий наплив людей, тому затримка", – виправдовується контролер. "Та тут уже багато років щодня великий наплив людей", – говорить литовець, який стоїть поруч. Контролер винувато знизує плечима.
Навіть після того, як я дочекався свого номера і пройшов на посадку, випробування не закінчуються. Нова чергу витіюватій змійкою тягнеться вниз. Нова біда. Різке зниження температури. Якщо в обід було плюс 35, то ближче до заходу стає десь 15 і починається вітер. Побачивши мене змерзлого в одній футболці, жінка, яка стояла поруч, запитує російською: "Холодно?". – "Ага", – киваю головою. Вона дістає величезний німецький прапор: "Накрийся, трохи від вітру захистить". – "Ви на Олімпіаду приїхали?" – "Так. Я мама Джулії Лієр. Вона виграла "золото" в академічному веслуванні". – "Вау, мої вітання!", – І згадую, як німкені фінішним спуртом обійшли на останніх метрах Польщу. І як ми сподівалися на медаль української четвірки, яка прийшла до фінішу лише четвертою.
"Я вперше вибралася до міста і просто в шоці. Чому на квитку вказано 15:20, а я вже годину в черзі стою?! Жахлива логістика", – обурюється звикла до німецької пунктуальності жінка.
Загалом очікування онібуса затягнулося на годину сорок. І до статуї Христа ми потрапили вже на заході. Місто накрили хмари і Христос то з'являвся з хмар, то зникав.
Видовище вражає, заворожує. І весь той негатив, накопичений стоянням у черзі, як рукою зняло.
Народу – не проштовхнутися. Хто робить селфі, хто молиться, хто просто милується видами...
Усередині статуї – маленька капличка. Можна зайти посидіти, помолитися, подумати про вічне і прекрасне...