Ми вже в Південній Кореї!
Після дивовижної екскурсії по Риму, далі все пішло шкереберть. Неприємності почалися на реєстрації. Представниця авіакомпанії довго дивувалася, як можна українцю потрапити до Італії без шенгенської візи в біометричному паспорті. Тривалі гортання Тіматіка (база даних, що містить інформацію про документи, необхідні пасажирам, які перетинають державні кордони), гортання паспорта.
Нове запитання: "Де корейська віза?" Перегляд з великими очима акредитації, що дає право на в'їзд. Знову гортання Тіматіка. А час-то тікає... Покликала колегу, довго обговорювали, схоже, не тільки мій рейс, а й дітей, коханців, погоду. А час-то тікає... Дзвінок супервайзеру. Прохання підійти через п'ять хвилин. Покликала, переписала адреса в Кореї. Сказала, що зв'яжуться з оргкомітетом Пхенчхана-2018. Дзвінки... Очікування... А час-то тікає. О диво, мені друкують посадковий талон. І треба бігти стрімголов. Ось-ось закінчиться посадка. Чи не останнім заскакую на борт. Хух... Можна видихнути. Попереду 11 з половиною годин польоту назустріч сонцю.
Помітив карту польоту, облітаємо Україну – хоча через батьківщину було б швидше. Шкода...
Потім шикарне зоряне небо над тайгою, метеоритний дощ, дивовижний світанок, перші промені сонця... Море, вкрите кригою, острови, Корея...
Прохід карантину, паспортні процедури... Здавалося, країна, яка так довго хотіла прийняти Олімпіаду, повинна все зробити в оргплані так, що голки ге підточиш. Але поки що головні люди Олімпіади-2018 – волонтери – розчарували. Ніяких olympic line, як на інших Іграх, сліду немає. Ніхто нічого не знає. Коли після довгих ходінь знаходжу інфоцентр, видають квитки на поїзд. З обов'язковою умовою – самі посадять до вагона. До відправлення хвилин 40. Чекаю. За 10 хвилин до відправлення звучить команда: "Побігли, запізнюємося". З валізами по головах, через ліфти, ескалатори, сходинки. В останній момент заскакуємо до вагона. Питання: "Чому раніше не стартувати?" – риторичне. Як і всі решта...
Поїзд швидкісний, спеціально запущений до Ігор. розганяється до 300 км/г. За дві години перетинає всю країну від Жовтого до Японського моря...
Каннин. Нижній кластер. Після годинних поневірянь по пропускних пунктах для активації акредитації, висуваюся у верхній кластер до прес-центру.
Автобус один, другий, третій. Волонтер просить пристебнутися. Викликає подив, хто в Україні пристібається? Але ми законослухняні. І буквально хвилин через п'ять автобус потрапляє в аварію. Різко гальмує на великій швидкості, але все ж чіпляє огорожу. Від розбитого носа рятує ремінь безпеки.
В автобусах 50-дюймові плазми, де крутиться церемонія відкриття Олімпіади-2018. О, Олена Підгрушна несе прапор. Аплодуємо.
А коли на арену виходить голий лижник з Тонги, вся жіноча половина верещить від задоволення...
Знайомство з прес-центром теж сумне. Одна його частина абсолютно порожня. В іншій багато чого не працює. Навіть робот-прибиральник у куточку нудьгує.
Позитиву додали лише роботи-рибки, які плескалися в акваріумі.
Але перше враження часто буває помилковим. Завтра буде перший день знайомства з містом, перші старти і медалі. Буде веселіше.