Ілля Марченко. Фото А. Приходько
- Ілля, це твій перший приїзд в Україну після того, як ти два роки тому перебрався з Донецька в Братиславу. Помітив якісь зміни?
- Ні. І не скажу, що є бажання повертатися додому. З Донецьком ситуація все ще незрозуміла, а більше ніде в Україні я себе не відчуваю, як вдома.
- Друзі не запрошували до Донецька?
- Ні, там близьких не залишилося. Я туди два роки не їздив. Дружина тільки навідалася, машину забрала і речі перевезла. Тим більше у мене такий вік – 28 років. Погана ідея їхати туди і перетинати блокпост.
- А в Києві друзі зустріли?
- Всі мої друзі – тенісисти. Ми частіше бачимося за кордоном. У Києві ось був радий зустрітися з найкращим другом – Ванею Сергєєвим. У нього була травма плеча, і він був змушений закінчити з тенісом.
- Звик до Братиславі?
- Так, із задоволенням повертаюся додому. Не так, як було в Німеччині – постійно сиділи на сумках, жили в маленькій кімнатці із спільною кухнею. Було дуже некомфортно приїжджати в Халле на тренування. Зараз мені набагато приємніше в Братиславі. Ми з дружиною знімаємо квартиру. Вона журналіст, і через мовний бар'єр їй важко знайти роботу за кордоном, тому займається будинком. У мене тренувальний процес поставлений на високому рівні. Всі проблеми в Словаччині легко вирішуються, місто маленьке, завжди можна знайти людей, які допоможуть. Зручні перельоти. Всього 40 хвилин до аеропорту у Відні. У Києві навіть далі. Мову опанував – розумію все, кажу майже вільно. Словацька дуже схожа на український. Я відразу розумів 60%, решту – довчив. А ось чеська – складніша на слух. Всі словаки розуміють чеську, а я розумію словацьку, але не чеську. Їм смішно.