Гуляючи вулицями ранкового Ліона, дуже важко визначити, що тут проходить Євро. Місто живе своїм звичним, розміреним життям. Ну, хіба що вітрини деяких кав'ярень і барів прикрашають гірлянди з прапорів-країн учасниць, так у комунальних служб трохи додалося роботи: збирають порожні пляшки та банки, розкидані ввечері і вночі приїжджими фанами.
В цілому ж – все як завжди. Наприклад, на набережній Сент-Вінсент, всього в декількох кварталах від фан-зони, кипить якесь грандіозне будівництво з використанням незрозумілого механізму, що нагадує бурову установку. Природно, частина вулиці через це перекрита для проходу і проїзду. Пам'ятається, в Україні чотири роки тому, на час Євро-2012 були заморожені всі будівництва. Щоб, не дай боже, на них в темряві не заблукали іноземні гості чемпіонату напідпитку.
Моя французька приятелька Олена (вона народилася в Стаханові, але останні 25 років живе в Ліоні, викладає в одній і Вищих шкіл міста), на питання, чи змінилося хоч якось її життя перед і під час Євро, чесно зізналася: "Взагалі ніяк. Я особисто абсолютно не відчула, що щось змінилося через або під час. Ну, хіба що стадіон доробили і дорогу до нього провели. Син каже, що трохи подорожчало пиво в центрі, але не набагато. Напевно, ціни в готелях підняли, але я там, на щастя, не зупиняюся. Син працює в діловому центрі Ліона, біля вокзалу Пар-Дьє. Так, каже, навіть там все як завжди. Навіть поліції в місті не стало більше".
Під останньою фразою готовий підписатися. Ліон в цьому разюче відрізняється від Лілля, де правоохоронці зустрічалися на кожному кроці. А тут, щоб споглядати правоохоронців, потрібно йти на центральну площу Белькур, де розкинулася ліонська фан-зона. Та й то, з'являються вони там лише до відкриття (фан-зона працює з 12:00 години дня за місцевим часом до півночі), а вранці і тут – нікого. Немає навіть якихось чергових, "цілодобових" волонтерів. На моїх очах троє уболівальників збірної Північної Ірландії з валізами і сумками (явно – тільки з вокзалу), двічі обійшли замкнену фан-зону по периметру, перш, ніж побачили невелику табличку, що сповіщає про години роботи.
Незабаром мою увагу привернули двоє хлопців в українській символіці. Думав, вболівальники, але, познайомившись, з'ясував, що киянин Святослав і львів'янин Олег – координатори фан-посольства України на турнірі.
"Ми – волонтерська організація, почали працювати напередодні Євро-2012, і з того часу супроводжуємо українських уболівальників у всіх містах, де збірна України проводить матчі чемпіонату Європи, включаючи і відбіркові ігри, – розповідає Святослав. – В таких містах, за день до матчу ми відкриваємо український інформаційний центр, в якому працюють, як правило, представники місцевих діаспор. Там поширюємо різну друковану продукцію, фан-гіди українською мовою. У цілодобовому режимі працює наша гаряча лінія, на яку вболівальники можуть звернутися з будь-якою проблемою – хтось загубився, хтось не встиг на поїзд, когось, не дай бог, пограбували. І ми намагаємося допомогти кожному. Зазвичай, такий інформцентр відкриваємо в самому центрі міста: в Ліллі він був на Театральній площі, тут – біля фан-зони, тому як вона розташована в самому центрі. А безпосередньо перед матчами допомагаємо уболівальникам вирішувати питання з проносом на стадіон зареєстрованих банерів: фото банера заздалегідь відправляється в УЄФА, його текст узгоджується, і на нього видається спеціальний дозвіл. Якщо так не є, стюарди не мають право не пропустити. Також ми займаємося організацією модульних шоу, що передують матчу. Пам'ятайте, в Ліллі перед грою з Німеччиною всі наші вболівальники одночасно підняли синьо-жовті модулі. Це ми їх попередньо розклали на кожне сидіння. У Ліоні зробимо те ж саме".
За словами хлопців, на грі з Північною Ірландією очікується приблизно стільки ж українських фанів, скільки було і на грі з Німеччиною – близько 10 тисяч. З них майже половина – представники наших діаспор в Європі, особливо багато "німців" і "бельгійців". А з українських міст найбільше представлені Львів, Київ, Рівне та Чернівці.
Торкнулися ми і тему інциденту, що трапився в Ліллі перед грою з Німеччиною, коли українські вболівальники зазнали нападу з боку німецьких футбольних хуліганів.
"Це були ультрас дрезденського "Динамо", які проповідують неонацистські погляди. Але, знаєте, все було ними зроблено ніби для "галочки", то чи можливо, щоб нагадати про себе, то чи щоб відзвітувати перед "спонсором", – розповідає Святослав. – раптово налетіли, "зробили картинку" і втекли. Он, Олег, до речі, ледве встиг ухилитися від удару (киває на свого старшого колегу)". "Так, гаразд, подумаєш, – флегматично відмовляється той. – Двадцять ідіотів кілька хвилин побуянили, а роздули-то". "Як, всього 20? Я чув, що нападників було близько 80", – уточнюю я. "Дивно, що не написали, що їх було дві тисячі? – Усміхається Олег. – Я цих відморозків, звичайно не рахував, але реально їх було два-три десятки, не більше".
"Потім навіть самі німецькі вболівальники обурювалися на цю витівку, вибачалися перед нами. Ми ж з ними весь день перед матчем дуже добре ладнали, ніяких ексцесів не було, – знову вступає в розмову Святослав. – А з англійцями – так взагалі побраталися. Навчили їх нашій відомій пісеньці про Путіна. Гаразд, нам час працювати. Якщо будуть питання, підходьте в інформцентр".