Андрій Демчук став чемпіоном Паралімпіади 2016
Вперше за 12 років фехтування на візках принесло Україні паралімпійське "золото" (а на шаблі – так взагалі перше в історії), причому відразу подвійне – Андрія Демчука в категорії А і Антона Дацка в В. Поки фехтувальники продовжують показувати в Ріо небувалі результати, один з численних тріумфаторів нашої збірної, Андрій Демчук розповів про силу львівського кулака, паралімпійські стереотипи і невичерпні проблеми українського спорту.
- Ще до початку Ігор ви говорили, що у фехтуванні зараз надзвичайно зросла конкуренція. І все ж ви примудрилися завоювати не просто медаль, а "золото".
– Так, звичайно, конкуренція зросла. Можливо, не так конкуренція, як сам рівень. У світовому рейтингу близько 130 спортсменів, стабільно на змагання їздить 40, але на Паралімпіаду пройшло тільки 12 найсильніших. Це автоматично означає, що кожен може конкурувати за перше місце. Як вдалося зібратися? Не знаю. Напевно, цей день був Богом даний мені, щоб я переміг. Природно, дали про себе знати тренування, а також підтримка і переживання рідних і всіх українців. Все разом дало результат.
- Чи отримували ви додаткову мотивацію від тренувань з Антоном Дацком?
– Зазвичай ми тренуємося втрьох: Антон Дацко, Наталія Морквич і я (з тих, хто поїхав на Паралімпійські ігри). Я вважаю, що такий наш львівський кулак може конкурувати і вже конкурує з усіма фехтувальниками світу. Завдяки один одному ми ростемо, продовжуємо розвиватися і вдосконалюватися. Конкуренція і боротьба між нами йде тільки на користь.
- Багато хто з наших переможців і призерів Ріо 2016, в тому числі і ви, присвятили свої медалі воїнам АТО. Заохочується чи зараз, щоб солдати, які стали інвалідами під час військових дій, приходили в паралімпійський спорт?
– Воїни АТО – це трошки інша категорія людей, які, можливо, лише з часом будуть приходити в спорт. Вони пожертвували своїм життям, здоров'ям заради України-неньки. І їм важко так швидко змінити життя. Ті, хто зараз в паралімпійському спорті, це переважно інваліди з народження, з дитинства. Тому вони себе реалізують в спорті. А з воїнами АТО потрібно проводити велику психологічну роботу, свого роду розвантаження, щоб вони могли жити і змінювати своє життя вже в нових умовах.
- Існує думка, що спорт поза політикою. Ви з цим згодні? Або вважаєте подібні заяви лукавстом?
– Це в якійсь мірі відмовки. Я вважаю, що будь-яка людина, яка живе в певній країні, повинна цікавитися її життям. А якщо це людина публічна – спортсмен або артист – людина, яка має великий вплив на суспільство, то вона несе відповідальність за те, що говорить і робить. Тому спорт не може бути поза політикою. Все у нас пов'язано. І, звичайно, такі заяви – певне лукавство.
- Кожного разу, коли настає час Паралімпіади, всі "прокидаються", починають говорити про одних і тих же наболілих темах, про стан спорту в Україні, про причини того, чому паралімпійці традиційно виступають краще олімпійців. Тема заїжджена, але до сих пір актуальна. Багато експертів – і професійні, і диванні – говорять про те, що причиною такого успіху є те, що людям з інвалідністю в нашій країні більше ніде себе реалізувати, тому вони йдуть в спорт. Це дійсно так? Або все ж міф?
– Багато існує поширених уявлень про те, чому паралімпійці виступають краще олімпійців. Наприклад, тому що "бідним паралімпійцям так важко!", "Вони виявляють нереальну силу волі!" Також кажуть, що це єдиний їхній шанс заробити собі на життя. Все це міфи. Я вважаю, що у нас професійна команда менеджерів. Від президента Паралімпійського комітету (Валерія Сушкевича – Прим. Авт.) до спортсменів – це структура, продумана до дрібниць, в якій є люди, відповідальні за кожну ланку. Система неймовірно згуртована і відпрацьована. Результат дається важкою працею всієї нашої великої паралімпійської української родини.
Чому олімпійці виступають гірше? За стільки років у нас не так багато з'явилося тренувальних баз і дитячих, юнацьких спортивних шкіл, які б активно займалися спортом високих досягнень, а не затягуванням дітей заради кількості і прибутку. Спорт високих досягнень вимагає високих фінансових вкладень і спортивних об'єктів. Щоб мати результати на Олімпійських іграх, країна повинна вкладати великі гроші. Чи є ця можливість у країни – це вже інше питання.
А в кожному міфі є частка правди. Напевно, і сила волі, і можливість прорватися в цей світ і заявити про себе мають значення. Паралімпійський спорт – це реабілітація. Це можливість поліпшити здоров'я, знайти заняття, яке б відвернуло від своїх проблем, більше часу приділяти розвитку психомоторики, її змін після травми. Згодом, за умови хороших виступів, з'являється можливість хоча б мінімально фінансово себе утримувати.
- Наскільки комфортно (або навпаки – дискомфортно) паралімпійцям-фехтувальникам тренуватися в Україні? Адже високі результати ще не означають високі умови підготовки.
– Умови тренувань – це окрема тема. На тренувальних зборах в Конча-Заспі – ще куди не йшло. Хоча теж є свої моменти: спека доходила до 40 градусів, бувало, боялися втратити свідомість від теплового удару. Але там принаймні є хоч якась можливість тренуватися, особливо беручи до уваги, що доступу до бази в Євпаторії у нас тепер немає.
А вдома, у Львові, наш зал погано адаптований для потреб людей на візках. Але ми з Антоном Дацком хочемо відкрити свою маленьку школу з усім необхідним. Такі у нас мрії. Будемо намагатися їх втілювати в життя, так як бачимо себе в майбутньому не тільки спортсменами, а й тренерами. Якби була якась мінімальна підтримка від міста, від держави ... Щоб реалізувати все за свій рахунок, потрібно мати досить великі можливості.
- Чи вірите, що щось зміниться найближчим часом? Або влада буде продовжувати годувати "сніданками"?
– Дуже сподіваємося, що вона буде звертати на такі речі увагу. А наша робота швидше волонтерська: шукати дітей і дорослих з порушеннями опорно-рухового апарату, пропонувати їм займатися спортом заради здоров'я, можливо, і заради результатів. Це все будується на ентузіазмі. Але ми віримо, що з часом зміниться ставлення, з'являться якісь спонсори, також зацікавлені в цьому. Країні потрібно підтримувати тих людей, які допомагають спорту, які допомагають людям з проблемами опорно-рухового апарату, зору, слуху тощо.
- Українських олімпійців часто намагаються "переманити" в інші країни. Вам такі пропозиції надходять?
– На початку кар'єри були напівжартівливі розмови про Францію і Білорусь. Але моє серце не те, що завжди з Україною, – воно тут народжене. Я вирішив, що тут хочу жити зі своєю сім'єю і досягати всього, що мені Бог дасть. Тому у відповідь на такі пропозиції я б тільки посміхався.
- Ви стали героєм американського соціального проекту Without Limits. Розкажіть трохи про нього.
– Метою було показати, що я пишаюся тим, чим займаюся, – і спортом, і місцем роботи. Я викладаю комп'ютерні науки у Львівській політехніці. Тому мені було приємно отримати таку пропозицію. Адже таким чином можна продемонструвати, що люди, у яких є певні проблеми зі здоров'ям, можуть активно працювати і щось доводити в цьому житті.
- Нещодавно вам скорилася вершина Говерли. Що для вас значив цей досвід?
– Сходження на Говерлу було способом довести собі, що навіть пересуваючись на протезі, можна долати вершини. Зійшов з дружиною на гору, а спустившись вниз, заїхав до свого дідуся, і він сказав: "Ну, тепер можна їхати в Ріо". Ці слова виявилися пророчими. Я дуже радий, що Бог послав мені цю дорогу і що я її пройшов.
Катерина МАКАРЕВСЬКА