Анатолій Мущинка
- Чим я зараз займаюся? Переїжджаю з Німеччини, де прожив 23 роки, до рідного Мукачевого, – каже 46-річний Мущинка, який незабаром після того історичного, першого гола в ЧУ 1992-го, поїхав до ФРН, де 10 років грав за "Хомбург" і "Саарбрюкен" і прийняв німецьке громадянство. – Щоправда, виникли проблеми з візою для перебування в Україні, – продовжує екс-півзахисник "Карпат". – Але начебто потихеньку вони вирішуються. Можна сказати, я вже не в Німеччині, але ще не в Україні.
- А фізично де наразі перебуваєте?
- У німецькому Хомбурзі. Дочка попросила приїхати, щоб допомогти їй у деяких питаннях.
- Чому вирішили повернутися до України?
- Діти вже виросли, закінчили інститути, працюють – словом, міцно стоять на ногах. А у мене в Україні будинок, мама. Тато, на жаль, нещодавно помер.
- Потягнуло додому?
- У мене постійно був настрій – що я в Німеччині тимчасово. Спершу приїхав грошей заробити. Потім діти пішли до німецької школи – і я не міг уже звідси виїхати. І ось, діти виросли. І ти сидиш, дивишся – а що мені тут? Поїду до України, подивлюся, що там діється.
- Знаю, що вже подивилися – не передумали повертатися?
- Ну як, я ж все вже підготував для переїзду. Не передумав – просто трохи розчарувався. Думав, після того нашого Майдану все трохи зміниться, переконував в цьому проживають в Україні родичів. А вони мені: "Так забудь". І тепер сам бачу: одне бла-бла-бла...
- З чим ви зіткнулися?
- Взяти хоча б міграційну службу. Мені потрібно було стати на облік, отримати дозвіл на проживання в Україні. Ну і мене почали ганяти – йдіть туди, візьміть те, а то насправді – не те, поїдьте до Німеччини за тим-то, а ще не вистачає ось цього... Бюрократія є в кожній країні. Але там якщо за законом – то за законом. А в Україні є закон, але, виявляється, кожна людина, яка сидить за столом, дивиться на закон по-своєму. А іноді і взагалі не дивиться. Але то таке...
- Будинок в Мукачевому – батьківський чи самі побудували?
- Я почав його будувати 1991 року, коли грав в "Карпатах". А півроку тому став доводити його до кінця. Стіни були, дах теж, хоча його довелося міняти. А ось всередині не було нічого. Опаленням, паркетом займалися навчені люди, а ось поклейку шпалер, фарбування я взяв на себе.
- Правда, що в Німеччині після футбольної кар'єри ви працювали в будівельному гіпермаркеті?
- Я зрозумів, що тренерство – не моє. Вирішив освоювати щось інше. Два роки навчався в технікумі на Burokaufmann – це типу менеджер з продажу. Один добрий знайомий влаштував мене в гіпермаркеті Praktiker. Вони мене планували навіть відправити працювати до України, оскільки відкривали там свої магазини. Але не склалося. По-перше, дружина, як дізналася, що я буду приїжджатиму з України до Німеччини лише раз на півроку, запротестувала – це розвалить родину. Вона тоді ще не могла поїхати зі мною, оскільки діти були маленькі. А коли вони виросли, фірма вже розвалилася.
- Ким же ви працювали?
- 12 років був завідувачем в експериментальному магазині, без покупців, як виставковий зал. Нам привозили нові товари, виставляли їх – і коли всім все подобалося, то за такою ж схемою виставляли товари у всіх 106 наших магазинах в Німеччині.
- На цій роботі ви взагалі в своїй тарілці почувалися?
- Це була просто ідеальна для мене робота, оскільки я люблю щось ремонтувати, зварювати.
- Чим займалися після банкрутства фірми?
- На півтора року мене перевели до IT-відділу.
- Ви були айтішником?
- Я був помічником – встановлював в магазинах комп'ютери, інсталював програмне забезпечення. Цікаво було. Я з комп'ютером взагалі-то не дуже добре був знайомий, але за цей час здружився.
- Ще й комп'ютер освоїли... Але ж багато футболістів, завершивши кар'єру, просто спиваються.
- Футболісти розраховують стати тренером, але не у всіх виходить. А щось інше робити не вміють або не хочуть, от і заглядають до склянки: тоді всі проблеми зникають. У мене були здібності, крім футболу. Тому легше було перебудуватися.
- До Мукачевого поїдете з дружиною?
- Так. Мені було простіше, так як я 23 роки налаштовувався на це. Наташі – набагато складніше: вона вже обросла знайомими, працювала в Німеччині тренером з гімнастики – діти, батьки до неї дуже добре ставилися. Важко все це кидати. Ми як думали 1993-го: їдемо в Німеччину на рік, два, три. І тепер дружина каже: "Я думала, повернення – ще не скоро. А тут раз – їхати до України, де майже нікого не знаєш". Поки ми і там, щоправда, чужі. Але, сподіваюся, ситуація зміниться.
- А самі чим останнім часом займалися?
- Півтора року був на лікарняному – займався своїми викривленими ногами. Скільки себе пам'ятаю, говорили: ось, у футболістів криві ноги – на німецькому це O-Beine, ноги колесом. 20 років я грав – і була одностороння навантаження на коліна: на внутрішню сторону – 70%, на зовнішню – всього 30%. Тому внутрішні хрящі зносилися втричі швидше. Я почав відчувати тупий біль. Лікарі сказали: "Треба випрямляти ноги. І навантаження стане рівномірним". Зробили операцію – вирізали шматочок кістки на одній нозі і інший, три місяці на милицях. І тепер мені реально легше.
- Це за страховкою?
- Звісно. У Німеччині вона обов'язкова для всіх. Щомісяця на неї йде 15-16% від зарплати – половину платить працівник, половину роботодавець.
- У свої 46 граєте в футбол?
- Часто телефонують: "Пішли, пограємо за ветеранів". Я відповідаю: "Хлопці, мені ще потрібні мої ноги. Не хочу довести себе до ручки".
- У вас дві доньки – Христина і Еліна. Чому молодшу, Еліну, так назвали?
- Вона народилася вже в Німеччині. І нам одразу в пологовому будинку сказали: "Назвіть ім'я дівчинки, тому що ми повинні виписати свідоцтво про народження". Ми до останнього не знали стать дитини. А тут – ім'я! Поруч стояла російськомовна акушерка. "Аліна" – запропонувала вона. Нам не сподобалося. "А Еліна?". "Непогано, нехай буде", – вирішили ми. Їй зараз 22, а найстаршій 27. Обидві, як і дружина, займалися спортивною гімнастикою. Еліна – із задоволенням, Христину доводилося трохи підганяти. Еліна не раз була чемпіонкою за юнаками. Далі кар'єра не пішла. Але завдяки тому, що вона спортивна дівчина, знає українську, російську, англійську, французьку мови – їй вдалося вступити до поліцейського інституту при конкурсі 10 осіб на місце. І зараз вона працює патрульною. А заочно вчиться на психолога, тому що хоче піти до кримінальної поліції: складати там портрети злочинців. Ну а старша дочка вивчилася банківської справи, але вирішила, що для неї цього мало. Отримала правову освіту. І зараз вона – економічний юрист у Франкфурті.
- Еліна і на кримінальні розбірки виїжджає?
- У неї все, як у патрульних: зброя, машина, напарник. Вона невисока, як і я, але потужна. Бували випадки, коли їй доводилося діставати зброю – тому що на неї бігли з ножем.
- По-батьківськи не відмовляли її від цієї роботи?
- Я не можу. Це в Україні є така сліпа система, коли батьки вирішують за дітей, де їм вчитися. Влаштували дитину, де був блат, він там зі сльозами провчився, а потім сказав: "Воно мені не треба, хочу бути шофером". Зрозуміло, в роботі поліцейського всяке може трапитися. Але від цього не застрахований ніхто.
- Правда, що за 23 роки в Німеччині ви стали експертом з пива?
- Ну, експерт – голосно сказано. Але понад ста сортів випробував. З огляду на, що в Німеччині їх близько п'яти тисяч, не знаю – чи витримає моя печінка (сміється). Просто німецьке пиво – це пиво, на відміну від українського. Моя дочка часто їздить по Німеччині і завжди привозить мені пляшечку-дві. У кожного пива тут – свій смак. Немає однакового.
- Віктор Леоненко за раз випивав до семи літрів пива. А ви?
- Ні-ні, пляшечку-дві. Причому по 0,3 літра. Поки пиво газоване, воно смачне. А якщо береш 0,5, ти його відразу не можеш все випити, залишається 200-300 грамів – і воно вже ніяке. Тому німці віддають перевагу маленьким пляшечкам.
- Українське пиво порівняно з німецьким – це що?
- Головний біль. Випив пляшку, а голова болить так, немов випив цілий ящик.
- Як обходитиметеся без німецького пива в Мукачевому?
- У мене вдома є виноградники, перейду на своє вино. Я пригощав вже їм родичів у Львові: всі сказали: "Супер! Толю, якщо є ще, привези!".
- Не можу не запитати про футбол. Напевно, після "золота" юнацького ЧС-1987, дубля "Динамо" і основи "Карпат" ви розраховували в Німеччині на більшу, ніж виступ у другому дивізіоні?
- До "вишки" важко було потрапити, тому що там був ліміт на легіонерів. Хоча мене запрошували до "Майнца", який рвався до Бундесліги, але з "Хомбурга" не відпустили – контракт. До речі, в середині 90-х звали до України, обіцяли шалені підйомні. Я відповів: "Сьогодні ви мені їх дасте, а завтра заберете". Радий, що тоді не поїхав до України: міг позбавити перспективи своїх дітей.
- Давайте тепер про знакову дату – 6 березня 1992 року...
- А що цього дня сталося?
- Жартуєте? Ви забили перший гол в історії чемпіонату незалежної України!
- Чесно, навіть не можу згадати, як його забивав. Мені розповідали, мовляв, змістився з флангу і пробив лівою. Але хоч убийте, не згадаю, як воно було.
- Для вас це був особливий матч – чи матч як матч?
- Тоді мені було 21 рік, на цю тему не замислювався. Зараз вже розумієш – творилася історія.
- Яким вам запам'ятався Лобановський, коли ви грали в дублі "Динамо"?
- Його всі боялися. Навіть такі великі люди, як Яремчук, Рац. Коли він їв в їдальні, ніхто не насмілювався зайти – чекали, поки він поїсть. Якось ми грали дублем, не дуже вдало, Лобановський зайшов в перерві в роздягальні – і як виписав нам! Думаю, тепер би його диктаторський стиль не пройшов – гравці, які заробляють мільйони, сказали б просто "не треба нас вчити". У мене в Німеччині був схожого плану тренер: молодь його не прийняла, і він просто зник з футболу.